Однак часом найбільш активного застосування і наукової розробки порівняльно-історичного методу, а з ним і, власне, оформлення історичної компаративістики як наукового напрямку стало XX століття. На думку сучасного французького історика Моріса Емара, цей сплеск став наслідком виклику, який кинула соціологія історичній науці. У Франції це сталося завдяки Е. Дюркгейму. Під його пером соціологія стала суперницею історії, заявивши про свою першість і почавши вимагати справжнього визнання цієї першості і в колі інших наук про людину. "Ставши на шлях компаративізму, історія стає не відмінною від соціології", - наголошував він [24, с.90].

У більш широкому розумінні підйом історичної компаративістики можна пояснити наступним фактом. XX століття з його світовими війнами, революціями, розвитком засобів комунікацій виявило людству фатальну взаємозалежність. Як писав О. С. Лаппо-Данилевський, "ретельно вдивляючись в історію людства, історик помічає все більшу і більшу взаємозалежність між її частинами, ...він все менше у змозі вивчати історію одного народу без її зв'язку з історією іншого народу, історію його культури без її відношення до культурних впливів інших народів" [25, с.3].

Замість європоцентристської моделі виникла багатополюсна модель всесвітньої історії. Саме осягнення цілісної історії людства як єдиного феномена стало однією з визначальних цілей гуманітарного пізнання. І тут важко не погодитися з німецьким вченим Теодором Шидером, який зазначав, що звернення до порівняльного дослідження є симптомом, що виявляє прагнення до подолання національних кордонів також і в галузі історії" [21, с.143].

Якщо марксизм, наприклад, давав універсальний спосіб порівняльного дослідження в межах національних історій шляхом співставлення різних етапів історії того чи іншого суспільства з формаційною моделлю, то тепер відчувалась потреба охоплення світової історії як сукупності різних культур [22, с.196].

Найбільш ретельно метод порівняльного дослідження і його місце в побудові цілісної картини історичного процесу описує О. Шпенглер. "Засіб для пізнання мертвих форм - математичний закон. Засіб для розуміння живих форм - аналогія", - заявляє автор "Занепаду Європи" [14, с.129].

Услід за Ніцше Шпенглер стверджує: "Усвідомлення того, що число форм всесвітньо-історичних явищ обмежено, що століття, епохи, обставини, особистості повторюються за типом, завжди було присутнє. Саме ця повторюваність додасть правомірність методу аналогій. Але не всяка аналогія коректна... Навряд чи коли-небудь обговорювали поведінку Наполеона, не звертаючись при цьому до Цезаря й Олександра, - пише Шпенглер, - причому перше зіставлення... було морфологічно неприпустимим, а друге правильним..." [14, с.129]. Тут незайвим буде нагадати, що праця Шпенглера, крім публіцистичної назви "Занепад Європи", має підзаголовок, що точно фіксує його метод, - "Нариси морфології світової історії".

Морфологічний метод О. Шпенглера дозволяє стверджувати, що зіставлення окремих феноменів є некоректним, необхідно визначити місце кожного з них в "організмі" тієї культури, до якої він належить, а потім вже порівнювати.

Наведемо такий біологічний приклад: перш ніж порівнювати частини двох організмів, потрібно їх ідентифікувати як частини, наприклад, системи кровообігу чи дихальної системи. Можливе, це порівняння занадто вільне, але, на наш погляд, його виправдовують як мінімум дві обставини: по-перше, те, що порівняння історії з людським організмом має тривалу філософську традицію; по-друге, і це набагато важливіше, - визначити місце, яке займає досліджуваний феномен в культурі, неможливо без сприйняття цієї культури як цілого (з одного боку), і без розуміння його функції в підтримці життєздатності системи (з іншого).

На початку XX ст. роботи М. Вебера, англійського історика Д. Актона відбили об'єктивну необхідність тлумачення світу, що все більш інтегрується, через зіставлення, компаративний аналіз. Зокрема, класичним порівняльно-історичним дослідженням початку XX ст. є праця М. Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму", в якій німецький соціолог порівнював Захід і східні цивілізації з метою зрозуміти, як і чому Європа прийшла до капіталістичної системи господарювання.

Компаративний підхід застосувався й у роботах класика української історії М. С. Грушевського. Історію свого народу він завжди розглядав в органічному взаємозв'язку з історією інших народів і, насамперед, російського, литовського, польського та ін. Це, зокрема, стосується таких робіт, як серія праць "Про польсько-українські взаємини Галіції", виданих у 1906-1907 і наступних роках, розвідки про так зване східне питання, балканські війни та про далеке минуле історичних зв'язків народів (про грецькі колонії в Україні, рецензії на праці Ф. І. Успенського "Історія Візантійської імперії", М. Ростовцева "Скіфія і Боспор", "Еллінство та іранство на півдні Росії" та ін.).

Крім того, вчений написав низку наукових розвідок і, зокрема, узагальнюючу "Всесвітню історію в короткому огляді" в шести частинах, що вийшли друком у 1917-1918 рр. По суті, це було перше видання популярного курсу "Всесвітньої історії", яке отримав український читач своєю рідною мовою. У передмові до видання вчений писав: "Всесвітня історія тепер, - писав він, - все більше хоче бути історією всього людства, а не тільки деяких вибраних народів".

У 1917-1918 рр. вийшли "Середні віки Європи" та "Старинна історія. Греко-римський світ". Цими виданнями М. С. Грушевський розпочав цикл книжок, призначених "для тих, які хотіли б потім поширити свої знання з історії" [19, с.277].

У російській історіографії слід виділити доробок М. О. Рожкова, який у 1918-1926 рр. написав 12- томний твір "Російська історія в порівняльно-історичному висвітленні". Микола Рожков не сприймав історію як науку описової, відкидав традиційні