Як протест проти історії "ножиць і клею", проти історіографічної концепції буквалізму, представники якої вважали, що простий виклад літописів і інших свідчень дає найбільш повну відповідь на будь-яке питання з історії людства, у 1930-х роках у Франції виникла школа "Анналів". її засновники відстоювали застосування компаративного підходу в історії, звертаючи особливу увагу на зміни суспільної свідомості, на ті зміни людської психіки, у рамках яких осмислюються всі історичні реалії. Марк Блок, Люсьєн Февр і Фернан Бродель звернули увагу на комплексність процесу історії, визнали множинність зв'язків у суспільній системі. У зв'язку з цим відбулося ламання механічного розуміння причинності, зруйнувалося уявлення про лінійність розвитку, стало зрозуміло, що різні сторони суспільного цілого розвиваються з різною швидкістю. Нове знання було отримано не через відкриття нових літописних джерел; в істориків виникло нове уявлення про те, що означає питання "чому?".

Разом з тим, відомий французький історик, один із засновників школи Анналів Л. Февр застерігав від довільного порівняння: "Давайте порівнювати. Але порівнювати так, як личить історикам. Не заради спотвореного задоволення повалятися в двадцяти одній пустій шкарлупі, а заради здорового і розумного осягнення конкретних фактів, заради все більш і більш глибокого проникнення в ті залишки колишніх часів, які є цивілізаціями. Давайте порівнювати - але не для того, щоб з нестравної мішанини китайських, індійських, російських і римських фактів витягти в кінці кінців абстрактні поняття типу Вселенської Церкви, Всесвітньої Держави або Варварських вторгнень. Давайте порівнювати, щоб з повним знанням справи замінити усі ці загальні імена іменами власними. Щоб... говорити не про Реформацію, а про реформації XVI століття, показуючи наскільки по-різному здійснювалися вони в різних сферах, національних і соціальних..."[21, с.143].

У 1930-ті роки виходить у світ дванадцятитомний твір А. Тойнбі "Дослідження історії", що підняв компаративні дослідження на якісно нову висоту. Відгукуючись на відому проблему "унікальності" історичних явищ і ширше, "на напівправду тези про неповторюваність історії", вчений пише: "Наша відповідь полягає у тому, що хоча кожний факт, як і кожен індивід, унікальний і тим самим у деяких відношеннях непорівнюваний, в інших відношеннях він може виявитися елементом свого класу і тому порівнюваний з іншими елементами даного класу, наскільки це дозволяє класифікація" [26, с.154].

Початок оформлення компаративного підходу в самостійний напрямок історичної науки відбувається наприкінці 50 - на початку 60-х рр. XX ст., і позначився виходом у світ щоквартального журналу "Comparative Stupes in Society and History" [27], перший номер якого вийшов 1957 р.

Намагаючись з'ясувати витоки відродження інтересу до порівняльних досліджень, редактор журналу Сільвія О. Трапп, написала: "У теперішній час під впливом вимог часу пожвавлюється інтерес до порівняльних методів. Не втративши почуття національності, ми здобули відчуття належності до людства в цілому. Етноцентричність зараз викликає докори. Навіть вчені не можуть уникнути критики у зв'язку з цим, оскільки, як зазначає багато, яким чином людина, що вивчає тільки свою країну, може виявити в ній своєрідність" [21, с.143]. Уже перші роки видання журналу показали, що компаративний напрямок формується на основі синтезу методів соціології й історії.

На 1960-ті роки припадає й перший успіх компаративних досліджень. 1960 р. було створено Міжнародне товариство порівняльного вивчення цивілізацій. Тоді ж були написані роботи, що стали сьогодні вже класичними: Ш. Айзенштадта "Політичні системи імперій" (1963), Ч. Тиллі "Вандея" (1964), Б. Мура "Соціальні корені диктатури і демократії" (1964), Р. Бендикса "Формування націй і процес урбанізації" (1966) та ін. У 70-ті рр. до цього напрямку приходить визнання, стає очевидним плідність синтезного підходу. Кращими роботами 70-х рр. стали дослідження Ф. Броделя "Середземномор'я і середземноморський світ в епоху Пилипа ІІ" (1974), І. Валлейрстайна "Сучасний світ-система" (1979) [17, с.143].

Знаковим дослідженням у рамках компаративних студій стала робота чеського історика Мирослава Гроха, перший варіант якої вийшов друком 1961 р. Дослідник запропонував схему мобілізації і трифазову періодизацію національних рухів, зокрема, так званих "малих", "неісторичних" народів, що стала для сучасних українських дослідників національного відродження XIX - початку XX ст. чи не класичною. Концепція Гроха була доопрацьована і узагальнена в монографії 1981 р. За висловом Е. Хобсбаума, тоді "концепція Гроха відкрила нову еру у вивченні національно-визвольних рухів" [28, с.70]. З тих часів з'явилось багато зауважень і критики щодо цієї схеми. Польський історик Стефан Кєнєвіч, який одним із перших визнав велику оригінальність робіт Гроха, одночасно звернув увагу на недолік у тих працях: "неузагляднення історії українського відродження". У своїй монографії Я. Грицак наводить зізнання М. Гроха про те, що наприкінці 1960-х років партійне керівництво чеського академічного світу "суворо рекомендувало" йому не включати матеріал про українське національне відродження до його книжки про національні рухи "малих народів" Європи у XIX столітті [29, с.7]. П. Магочий, Р. Шпорлюк, А. Каппелер, Я. Грицак у своїх роботах продемонстрували принципову можливість використання трифазної моделі щодо України. Показовими з цього