Завданням навчальної лінії діяльності Центру, відповідно до його Концепції [37], є трансформація існуючих навчальних курсів у руслі компаративного підходу, особливо за такими проблемно-тематичними блоками, як "Соціальна стратифікація", "Влада", "Еліти", "Механізми управління", "Центр і регіони та ін."; розробка нових дидактичних стратегій, що відповідали б завданням компаративних досліджень, тобто йдеться про компаративний аспект у методиці викладання історії.

За останні роки було створено декілька центрів з вивчення компаративної історії за кордоном, відбулась низка наукових конференцій з компаративістики. Так, наприклад, у Берліні протягом останніх кількох років було створено два центри історичної компаративістики - Центр порівняльної історії Європи (Zentrum fur vergleichende Geschichte Europas), очолюваний професором Ю. Кокка при Вільному університеті. Цей центр займається головним чином компаративістикою у сфері нової та новітньої історії. 1998 р. було організовано Інститут компаративної історії середньовічної Європи (Institut fur vergleichende Geschichte Europas im Mittelater) на чолі з професором М. Боргольте. Завдання цього Інституту, як закладено в його програмі, полягає у тому, щоб розвивати компаративістику на основі міжнародного співробітництва, сприяти подоланню роздробленості зусиль у порівняльному вивченні Середньовіччя, долаючи традиційні міждисциплінарні "перегородки" [38, с.316].

Останнім часом значну актуальність набув компаративний аналіз цивілізацій: європейських, християнських і східних - мусульманської, буддистської та ін. Абсолютизація протиставлення цивілізацій Заходу і Сходу, визнання однозначного пріоритету цінностей однієї культури над іншою привели до складання європоцентристської і сходоцентристської моделей розвитку. Європоцентризм виходить з протиставлення Європи й Азії як цивілізованого і варварського світів. Сходоцентризм сформувався як напрямок, що протистоїть не тільки прямій експансії Заходу, але і як протест проти самого європейського стилю мислення, цінностей життя, заснованих на матеріальних інтересах, ідеалах демократизму.

При розгляді проблеми діалогу культур Заходу і Сходу, компаративний підхід приводить до ідеї синтезу західних і східних ідеалів, до ідеї створення єдиної всесвітньої світоглядної моделі. Для створення синтетичної моделі культури, що і покликана стати основою розвитку людства, Схід повинен, на думку дослідників, перейняти в Заходу концептуальність і науковість методів пізнання. Захід же має, завдяки існуючій східній традиції поглибити і розвинути ідею самопізнання, засвоїти цінності східного художнього сприйняття світу [39].

Щодо тематики компаративних історичних досліджень, якій присвячують свої роботи сучасні західні фахівці, то вона доволі різноманітна.

У французькій історіографії пріоритетними є теми, пов'язані з демографічною історією та Французькою революцією. Головним сюжетом німецької компаративістики був і залишається особливий шлях Німеччини до модернізації. На фоні порівняння з іншими західноєвропейськими країнами німецькі історики намагаються пояснити особливості розвитку Німеччини у новий час - слабкість парламентаризму, пізнє створення національної держави, затримку темпів індустріалізації.

У цілому, як стверджують автори книги "Історія і порівняння", німецькі історики Ю. Кокка і Г.-Г. Гаупт, саме вивчення різних шляхів європейських країн до модернізації у найближчий час стане однією з головних тем у компаративістиці новітньої історії. Очевидно, що однією з причин актуалізації саме такої тематики є політичний фактор, а саме об'єднання Європи [38, с.308].

У Великій Британії компаративний аналіз використовується більшою мірою в культурантропології, ніж в історичній науці. З одного боку, в культурно-антропологічних дослідженнях звичайно вдаються до порівняння релігійних практик і вірувань різних народів, з іншого боку - оскільки головною тематикою досліджень сфери нової і новітньої історії завжди була економіка, всі проблеми історичної науки, у тому числі компаративний аналіз, знаходяться у сфері досліджень з економіки [40, с.100].

На сьогодні посилений інтерес західні історики-компаративісти виявляють до функціонування великих поліетнічних імперій. Причому, на нинішньому етапі тематичний список поповнився культурним компонентом, регіональною історією і проблемами націоналізму, національних рухів. Порівняння проводяться й у рамках однієї імперії - на рівні регіонів, що свідчить про велике значення, що надається регіональній історії.

Останнім часом увагу істориків-компаративістів привертають проблеми наслідків світових війн XX ст., а також такі, донедавна нетрадиційні, аспекти, як історія клімату, екологічні загрози та ін. [41, с.19]

На початку XXI століття продовжується поступальний розвиток історичної компаративістики. Не втрачаючи свої актуальності, компаративний аналіз, однак, опинився перед викликом постмодернізму. Серед вчених, які захоплюються постмодерністськими ідеями, історична компаративістика виявляється не популярною. Показовими є слова Полін Марі Розено: "Сам акт порівняння у спробі розкрити подібності і відмінності є безглузда діяльність, оскільки постмодерністська епістемологія вважає неможливим адекватно визначити елементи, які потрібно протиставляти чи уподібнювати" [40, с.100]. Ми не ставимо своїм завдання дискутувати з постмодерністами, однак наголосимо, що виходимо з принципової позиції, що наука, як форма суспільної свідомості, не може в якості вихідних положень використовувати позицію агностицизму, тобто заперечення можливості пізнання об'єктивного світу та його закономірностей. Тому і стверджуємо про можливість і необхідність використання порівнянь, а отже й компаративістики в історичному дослідженні.

Отже, ніколи не слід забувати, що компаративний аналіз в історичній науці не є чимось абсолютно новим.