В. П. Катрич, М. В. Дєдков

МІСЦЕ УКРАЇНЦІВ У РАМКАХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

16 років існує незалежна Україна і всі ці роки в центрі її зовнішньої політики стояло питання взаємовідносини з північним сусідом - Росією. Мінялись президенти і прем'єри, а це питання знову і знову треба було вирішувати з урахуванням того, як до нього ставились у різних колах суспільства і різних регіонах України.

У чому неоднозначність цього ставлення? У тій етнополітиці, яку Росія протягом понад 250 років проводила стосовно українців, їх мови, культури, релігії.

Лояльність підданих щодо держави та правлячої династії - головний стрижень Російської імперії. Тому лояльність українців для Росії мала першочергове значення. Саме від неї залежало, який щабель в етнічній ієрархії займали українці серед інших народів Росії. Дана стаття присвячена аналізу змін у ставленні Російської імперії до українців протягом ХУІІ - початку ХХ століть. Звідси витікає і актуальність для сьогодення основних положень статті.

Дослідження, присвячені місцю українців в рамках Російської Імперії, були і раніше, та в 90-ті роки ХХ століття і на початку ХХІ століття знову зростає інтерес істориків до цієї проблеми. Серед робіт, що характеризують етнополітику Росії по відношенню до України та українців, ми виділяємо праці Я. Грицака, А. Капелера, Г. Півторака [1; 2; 3; 4]. Знайомлять читачів з особливостями етнонаціональної політики Російської Імперії також колективні монографії [5; 6].

У Російській Імперії, як і в інших багатонаціональних державах, такі чинники, як мова, культура і, як правило, навіть релігія, відігравали провідну роль. Найважливішими ж елементами легітимації й організації були государ і династії, становий порядок суспільства та імперська ідея.

Лояльність підданих щодо держави та правлячої династії - головний стрижень Російської Імперії. Тому лояльність неросійського населення околиць, у тому числі і України, мала для центру першочергове значення.

У XVII ст. українці сприймалися імперським центром як ненадійні козаки. Принаймні певна їх частина була пов'язана зі степом і тому вважалася бунтівницькою і спроможною на зраду. До того ж часті коливання Б. Хмельницького і його послідовників у політичній орієнтації між Росією, Річчю Посполитою, Кримським ханством і Османською імперією лише посилювали таку недовіру. Починаючи з XVIH ст., центр вважав щонайменше частину українців нелояльними сепаратистами, мазепинцями [1, с.81-85].

Недовіра центру до української еліти змінювалася з поступовою інтеграцією козацьких вищих прошарків гетьманства в російське дворянство. Починаючи із середини XVIH ст., багато хто з її представників - К.Розумовський, О.Безбородько, П.Завадовський, В.Кочубей та інші - були на службі у цариць та царів.

Козаки - бунтівники та мазепинці - поступово перетворювалися на малоросів, вірних слуг династії. Так, у першій половині ХІХ ст. у громадській свідомості Росії став переважати позитивний образ малоросів, що сприймався як колоритний варіант російського народу.

У середині ХІХ ст. ситуація змінюється. Українці знову спустилися по щаблях ієрархічної драбини. Це було наслідком перших політичних вимог, висунутих українським національним рухом. Відіграв роль і той факт, що українці часто розглядалися в тісному зв'язку з поляками, з якими після повстання 1863 р. асоціювався образ зрадників. Тому наприкінці ХІХ ст. було відроджено образ зрадників-мазепинців, щоб скомпрометувати представників українського національного спрямування і поєднати їх у громадській думці з поляками або австро-угорцями.

Згідно з ієрархією культури і мов у царській Росії вважалося, що високорозвинутою культурою і мовою могли володіти тільки етноси з власною аристократією: поляки, шведські фіни, прибалтійські німці. Мови інших народів, які часто-густо не мали письменних стандартів, серед них і українська, офіційно не визнавалися [2, с.42-54].

Відповідно ж до етнічної ієрархії українці розташовувалися на двох різних щаблях: українці козацького Гетьманату - на другому, а інші українці, які лише наприкінці ХУІІІ ст. потрапили під російське володарювання, на останньому.

Чому ж так сталось?

Вищі кола козацтва наприкінці ХУІІІ ст. домагалися кооптації у дворянство імперії і тим самим теоретично створили передумови для сходження на перший щабель піраміди. Поступова акулетурація козацького дворянства призвела до того, що малороси перестали сприйматися центром як самостійна етнічна група. Як наслідок, всі українці колишнього гетьманства сприймалися як регіональний варіант росіян, що взагалі позбавили їх власного місця в етнічній ієрархії. Якби їх визнали самостійною етнічною групою, вони скотилися б на нижній щабель як селянський народ, підкорений чужою /російською/ елітою. Цьому сприяло те, що після трьох поділів Польщі велика кількість українців потрапила під російське панування, а до цього перебувала в залежності від польського дворянства і тому опинилася на останньому щаблі, який займали селянські народи. Таким чином, у кінці ХІХ ст. в очах росіян маси українців стали хохлами, прототипом нецивілізованого селянства. З іншого боку, в цей час царський уряд уперше відступив від принципу кооперації з неросійським (українським теж) дворянством і спробував земельними реформами 1863 і 1864 років протиставити польських, литовських, білоруських і українських селян їхнім польським панам [3, c. 64-70].

До початку ХХ ст. українці не перебували в центрі уваги. Найчастіше російський уряд та громадськість Росії ставилися до них як до лояльних малоросів або нехитрих селян, хохлів. Царський уряд не вірив, що українці здатні власними силами сформувати націю, йому навіть здалося, що вони можуть стати знаряддям у руках ворогів Росії.

Українці менш ніж інші етноси