ставленні архієреїв та кліру Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП) до основних тодішніх претендентів на посаду Президента України. Показовим свідченням активної участі духовенства УПЦ МП у політичних процесах є діяльність отця Сидора як очільника політичного русинства на Закарпатті. Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП), Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-католицька та Католицька церкви також не залишилися поза політикою.
Помітним чинником політизації релігійно-церковних відносин стала актуалізація ідеї конституювання на теренах держави єдиної Української Помісної Православної Церкви.
Посилюється залучення в громадське і політичне життя України протестантських, мусульманських, юдейських, а також новітніх релігійних утворень, що не є традиційними для вітчизняного духовного простору.
Етноконфесійні відносини продукують суспільні протиріччя ще й через те, що управлінські центри майже всіх найчисленніших конфесій України перебувають поза її межами. їхнє ставлення до українського суспільства і його перспектив багато в чому різняться і, врешті, мало збігаються з українськими національно-державними інтересами.
Особливості динаміки етнічного складу населення.
Згідно з розрахунками демографів, на Україну очікує подальше загальне скорочення людності, зростання частки українців за національністю, зменшення частки росіян, збільшення кількості кримських татар. Збільшуватиметься кількість вихідців з Кавказу, країн Азії та Африки. Отже, актуалізується необхідність формування толерантного ставлення з боку українського загалу до іммігрантів, етнокультурна і расова ідентичність яких не є традиційною для країни. Якнайшвидшого розроблення та реалізації потребує системна державна політика інтеграції іммігрантів в українське суспільство.
Нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів.
Території проживання різних за етнічним складом, переважною мовою спілкування та суспільними орієнтаціями компонентів українського громадянства помітно відрізняються природними, господарськими можливостями, рівнем економічного розвитку, концентрацією виробничих, фінансових, інформаційних, науково-освітніх, людських та інших ресурсів, доходами людей і якістю їх життя. Так, за обсягом валової доданої вартості, розрахованим на 1 особу, показники між областями різняться більш ніж у шість разів, за розміром середньої заробітної плати - більш ніж удвічі, за рівнем бідності - у чотири рази. Якщо довкола цих та інших відмінностей відбуватиметься посилення політизації етнічності, провідниками якої виступають деякі представники вітчизняних і зарубіжних політичних та громадських утворень і навіть релігійних об'єднань, може виникнути небезпека конфліктної етнонаціональної дезінтеграції соціуму - через загострення міжрегіональних протиріч.
Недосконалість адміністративно-територіального устрою країни, системи поділу повноважень та формування бюджетних ресурсів центральної влади і місцевого самоврядування, а також порядку обрання депутатів місцевих рад.
Нинішня адміністративно-територіальна будова України консервує історично сформовані міжрегіональні економічні і соціальні диспропорції, стримує інтенсифікацію господарських зв'язків регіонів та їхніх мешканців, а отже, гальмує процес національно-громадянської консолідації різноетнічного населення держави. У територіальних громад відсутні стимули і можливості нагромаджувати у місцевих бюджетах необхідні кошти для самостійного задоволення спільних та етноспецифічних інтересів. Через це зволікання з проведенням адміністративно-територіальної реформи і реформи міжбюджетних відносин може вже найближчим часом спровокувати суспільну напругу і конфліктність - якщо не між територіальними громадами і громадянами різних національностей, то між ними і державою.
Намагання деяких країн-сусідів реалізувати свої національно-державні інтереси на території України всупереч її власним національно-державним інтересам.
Такі намагання простежуються, зокрема, з боку Російської Федерації. її окремі політичні діячі і навіть державні органи своїми заявами та діями вже тривалий час втручаються у внутрішні справи України, намагаючись блокувати її євроінтеграційні прагнення, провокують російську громаду Криму до конфлікту з Українською державою і більшістю її населення. Серйозний етнокофліктний потенціал містить політизація характерних для наукового й освітнього дискурсів Росії та України відмінностей в оцінці низки подій історичного минулого. Не збігаються з інтересами етнополітичної стабільності в Україні і деякі аспекти реалізації на її теренах державної політики РФ щодо «закордонних співвітчизників».
Певні загрози етнополітичній стабільності в Україні створює поведінка екстремістських кіл Румунії та Угорщини, а також реалізація цими країнами окремих положень своїх законів і державних програм, які стосуються осіб румунської та угорської національності, що є громадянами сусідніх держав.
Політична безвідповідальність правлячого класу України і безпринципна боротьба всередині цього класу за владу і власність на центральному та регіональному рівнях.
Конфліктогенний потенціал цієї особливості суспільних відносин виявляється у намаганнях окремих політичних сил і діячів здобути електоральну підтримку актуалізацією і політизацією пов'язаних з етнічністю ціннісних відмінностей, стосовно яких найважче досягти порозуміння. Йдеться про відмінності у релігійних і мовних перевагах, традиціях, культурі громадян різної національності, їхньому ставленні до історичних постатей, міфів, пам'ятників, до версій та інтерпретацій подій минулого (Голодомор, Українська Повстанська Армія та ін.).
Недосконалість правових регуляторів етнонаціональних відносин.
В основних своїх параметрах ці регулятори відповідають європейським стандартам. Однак чинна законодавча база досі не кодифікована, зокрема в сенсі системності та узгодженості змісту вживаних у правових актах термінів, затверджених цими актами норм та порядку застосування останніх. Як наслідок, реальною є небезпека виникнення правових колізій, здатних трансформуватися в колізії і конфлікти суспільні - між етнічними і регіональними спільнотами, між ними і державою, між центральною і регіональними владами та інші. Найвідомішу з таких колізій спричинили недоліки Закону України про
ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин [3].
* * *
Мінімізація, нейтралізація та усунення загроз соціальній стабільності внаслідок дії описаних та деяких інших факторів, вимагають ефективної етнонаціональної політики як частини загальної внутрішньої і зовнішньої політики Української держави, потребують відповідальної політичної поведінки правлячого класу. Однак будь-яка державна політика і політична поведінка завжди є ризиком. Ризиком вони є передовсім