Найкращим, але в усіх компонентах навряд чи здійсненним сценарієм політичної поведінки міг би стати такий: «Різні групи правлячого класу України відмовляються від технологій конфліктної політизації і політичної мобілізації різних етнокультурних, етноконфесійних і регіональних сегментів українського суспільства методом актуалізації ціннісних проблем. Вони досягають згоди щодо розуміння та реалізації національних інтересів як синтезу інтересів суверенної держави, громадянського суспільства, громадян і їхніх груп різної етнічної ідентичності. Відтак ухвалюється Концепція (Стратегія) державної етнонаціональної політики, щільно пов'язана з Концепціями (Стратегіями) структурних реформ в усіх сферах життєдіяльності населення. Започатковуються й ефективно реалізуються реформи політичної та судової систем, державного управління і місцевого самоврядування, правових, економічних і фінансових відносин, інформаційної та культурно-освітньої сфер. Запроваджуються єдині для всієї країни стандарти надання соціальних послуг населенню. Молоде покоління, сформоване в роки незалежності, розширює соціальну базу громадянського українського патріотизму. Спільна позиція переважної більшості оновленого правлячого класу і його регіональних сегментів щодо національних геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів уможливлює їх досягнення з урахуванням стратегічного значення України в геополітиці Європейського Союзу, Росії, США та інших центрів сили багатополярного світу, що формується. Українська держава оптимізує міграційну динаміку. Ефективна політика інтеграції в традиційний український соціум новітніх національних меншин, що формуватимуться у країні, дозволить мінімізувати загрози їхньої геттоїзації та криміналізації, сприятиме адаптації іммігрантів до нового для них середовища. Це середовище зазнаватиме змін, але не втрачатиме самобутності. Завдяки цілісності та системній багатоаспектності державної етнонаціональної політики як частини загальної внутрішньої і зовнішньої політики Української держави міжетнічна взаємодія в суспільстві розвиватиметься на засадах толерантності і взаємозбагачення здобутками її учасників».

З огляду на особливості сучасної політичної динаміки, небажаним, але цілком імовірним може стати інший сценарій суспільних змін: «Боротьба всередині правлячого класу за владу і власність продовжується тими ж способами, як і досі. Реформи не відбуваються або не є ефективними. Україна виявляє неспроможність досягти критеріїв членства в Європейському Союзі. Не тільки політична, а й економічна інтеграція в європейський простір на правах його рівноправного суб'єкта гальмується. Великий український бізнес стає заручником російських «ресурсних» компаній або поглинається транснаціональними корпораціями. Україна втрачає перспективу швидкого інноваційного оновлення, в системі міжнародного розподілу праці остаточно закріплюється у статусі сировинної периферії і території екологічно шкідливого виробництва. Поглиблюється регіональна, етнополітична, міжетнічна, етноконфесійна розділеність українського соціуму. Загострюються соціальні проблеми. Задовільна реалізація культурних, соціальних та інших потреб етнічних груп унеможливлюється. Як наслідок, наростає напруга і виникають конфлікти між етнічними групами і державою та міжетнічні конфлікти. Посилюється трудова та інша еміграція - зокрема, в країни з населенням, етнічно і культурно спорідненим громадянам, які емігрують. Етнічну еміграцію стимулюють заохочувальні заходи з боку Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Чехії, країн Західної Європи. Україна стає «відстійником» для нелегальних мігрантів. Посилюються ксенофобські настрої і відповідна поведінка, особливо в молодіжному середовищі. Країна поступово втрачає ресурси геополітичної суб'єктності. Регульована децентралізація влади і розвиток місцевого самоврядування відповідно до європейських стандартів гальмуються. Як наслідок, посилюється політизація етнічності. Відбувається це одночасно з посиленням корупції на центральному та регіональному рівнях. Наростають автономістські настрої. їх інспірують місцеві групи правлячого класу у власних корпоративних інтересах. Актуалізується ідея федералізації країни. Цю актуалізацію супроводжують прояви іредентизму, загрози територіальній цілісності держави. Останні частішають внаслідок політики деяких сусідніх держав, передовсім Росії. її національні інтереси стають все більш імперськими. Вони передбачають включення якщо не всієї України, то її окремих територій до складу РФ або, щонайменше, посилення російського впливу на Українську державу й обмеження її суверенітету та євроінтеграційних перспектив. Способами такого обмеження можуть стати залучення України в якесь квазідержавне утворення під російським патронатом, збереження і навіть розширення після 2017 р. російської військової присутності в Україні під приводом захисту співвітчизників, зокрема в Севастополі та Криму. Загострюються етнополітичні, етноконфесійні та міжрегіональні протиріччя та конфлікти навколо питань геополітичного вибору і соборності України».

Найвірогідніше, матимуть місце складові обох імовірних версій суспільної динаміки. Ситуація тяжітиме до песимістичного сценарію у разі збереження нинішньої якості відносин усередині правлячого класу і між ним та загалом громадян. Сила тяжіння до оптимістичної альтернативи визначатиметься швидкістю і силою усвідомлення правлячим класом, що його головні корпоративні інтереси можуть бути реалізовані тільки в соборній суверенній конкурентоспроможній Українській державі і соціально стабільному суспільстві.

Джерела та література

Українське суспільство. 1992-2006 р. Соціологічний моніторинг / Національна академія наук України. Інститут соціології. - К., 2006.

Шульга М. Симптоми фрагментації суспільства (замість післямови) // Українське суспільство 1992-2007. Динаміка соціальних змін / За ред. В. Ворони, М. Шульги. - К.: Інститут соціології НАН України, 2007.

Котигоренко В. Мовний аспект державної етнополітики в Україні // Стратегічні пріоритети: науково-аналітичний щоквартальний збірник Національного інституту стратегічних досліджень.