Ради були також своєрідною вітриною демократичного ладу і складалися з "кращих представників радянського народу", а ними вважалися передовики і новатори виробництва, "переможці соціалістичного змагання", від яких вимагалося лише ухвалити рішення, яке приймали відповідні партійні органи. Серед депутатів Верховної Ради СРСР декількох скликань були такі відомі в Україні люди, як двічі Герої Соціалістичної Праці начальник дільниці шахти №5-6 ім. Димитрова тресту "Червоноармійськвугілля" І.І.Бридько, ланкова колгоспу "Радянська Україна" Васильківського району Київської області С.Д. Виштак, ланковий колгоспу "За нове життя" Іршавського району Закарпатської області Ю.Ю. Пітра, бригадир виноробів радгоспу "Коктебель" Кримської області М.О.Бринцева. Двічі Герої Соціалістичної Праці обиралися до Верховної Ради УРСР, серед них: ланкова колгоспу ім. Ілліча О.К. Диптан, ланкова колгоспу ім. Леніна Мукачівського району Закарпатської області Г.М.Ладані, завфермою колгоспу ім. Леніна Лебединського району Сумської області М.Х.Савченко та ін. Як правило, у виборців не виникало особливих претензій і до тих, хто обирався до місцевих Рад.

Свого часу В.Ленін присвятив чимало гнівних слів буржуазії, що вона, мовляв, заради збереження свого панування обманює, розбещує, підкупає робітників, створює "робітничу аристократію" [6, с.233]. Виявилося, однак, що радянській партійній бюрократії вдалося в цьому перевершити попередній пануючий клас, створивши не тільки робітничу, але й селянську "аристократію". До неї, зокрема, можна зарахувати депутатів Верховної Ради СРСР, республіканської Верховної Ради. Більшість з них були й делегатами партійних з'їздів, членами різних виборних органів, ставали лауреатами державних премій, нагороджувалися орденами і медалями, мали доход , що в декілька разів перевищував платню звичайних робітників, селян, службовців. Вони потрапляли до правлячого класу.

Можна, мабуть, зрозуміти депутата Верховної Ради СРСР декількох скликань відомого кукурудзовода із Закарпаття Ю.Ю.Пітру, який, порівнюючи привілеї депутатів тих часів і нинішніх, зауважує, що раніше у нього не було ні персональної машини, ні помічників, ні високої депутатської зарплати. Йому, за його словами, тільки присилали щомісяця поштою 100 крб., і ці гроші призначалися для робочих поїздок та різні канцелярські витрати [10 ]. Однак за радянських часів заробітна плата відігравала не головну роль в ієрархічній структурі суспільства. Мало більше значення передусім наближення людини до влади і до розподілу натуральних благ, що були недоступними для більшості населення. Хоча М.Хрущов дещо й обмежив привілеї номенклатури, але депутати продовжували одержувати разом зі своїми мандатами низку номенклатурних привілеїв, зокрема, можливість користуватися спецмагазинами, спецсанаторіями, спецлікарня- ми тощо. За словами М.Восленського, вони переселялися у спецкраїну "Номеклатурію" [ 1, с.317].

Формально саме Радам депутатів трудящих належала вся повнота влади в державі, вони мали величезні повноваження. Проте реальним носієм влади завжди була компартійна номенклатура, а Ради були головними декоративними органами, які мали замаскувати її диктатуру. Так зване соціалістичне суспільство жило не за конституцією, а за ленінською вказівкою про те, що "жодне важливе політичне або організаційне питання не розв'язується жодною державною установою в нашій республіці без вказівок Цека партії" [ 5, с.29].

Ради, судячи з цих слів, були потрібні парт бюрократії тільки для того, щоб придати легітимність її рішенням, продемонструвати світові одностайну підтримку її курсу з боку усіх верств населення. Чого вимагалося від депутатів, так це одностайно ухвалювати рішення, що були прийняті в партійних органах, і не лізти на трибуну, не маючи такого доручення. Якщо отримували його, то слід було говорити те, що дозволено. Дозволялося небагато: звітувати про трудові досягнення особисті й свого колективу, запевняти керівні партійні органи і першу партійну особу у повній і одностайній підтримці політики партії, обіцяти працювати ще краще, щоб достойно зустріти з'їзд "рідної партії". Ще можна було інколи пожалітися на об'єктивні труднощі і попросити від керівництва допомоги словом і ресурсами, але так, щоб не пересолити і не зіпсувати урочистий і ритуальний характер сесійного дійства.

Разом з тим, за слушними словами югославського політолога Милослава Джиласа, крім пропагандистських, зовнішньополітичних причин, існувала ще одна важлива обставина, яку була не в змозі обминути жодна, зокрема комуністична влада: все мусить бути узаконено [2, с.250]. Представницькі органи влади служили також певним прагматичним цілям селекції й підготовці керівних кадрів, важливим каналом контролю над суспільством.

У самих Радах депутатів трудящих реальна влада зосереджувалася не у депутатів трудящих , а у виконавчому комітеті, а ще більше в апараті, радянських функціонерів. Більше того, на практиці депутати знаходилися у великій залежності від працівників партійного і радянського апаратів. Адже саме працівники радянського і партійного апаратів визначали склад депутатського корпусу. В умовах безальтернативних виборів виборцям залишалося лише проставити в бюлетенях "галочки" проти прізвищ підібраних кандидатур. На виборах до місцевих Рад, що відбулися в 1959 р., за кандидатів від "блоку комуністів і безпартійних" віддали свої голоси 99,87% тих, що взяли участь у голосуванні [12, т.2, с.325]. Тобто по суті самі вибори мали суто формальний або ритуальний характер.

Успіх