у депутатській діяльності теж значною мірою залежав від працівників апарату, які, наприклад, могли надати депутатові допомогу у виконанні наказів виборців - ремонті доріг, газифікації населених пунктів, будівництві об'єктів соціально-культурного призначення тощо. Якщо така допомога надавалася, то депутат отримував можливість згодом звітувати виборцям про виконання їх наказів, заявити, що він сумлінно виконує свої обов'язки. А потім претендувати на нову депутатську каденцію в цій Раді. Або обиратися до Ради більш високого рівня. Водночас оцінку діяльності того чи іншого радянського функціонера давали насамперед вищестояще партійне й радянське начальство, і його кар'єра практично не залежала ані від депутатів, ані від громадської думки. Природно, що за таких обставин більшості радянських працівників було притаманне байдуже й зарозуміле ставлення до простих людей. Попри те, що в своїх постановах партія постійно закликала працівників радянських органів уважно ставитися до людей, "пам'ятаючи про те, що по роботі апарату Рад і їх керівників трудящі судять і про Радянську владу в цілому" [ 8, с.462].
Тим не менш у зв'язку з демократичними процесами, започаткованими ХХ - ХХІІ з'їздами КПРС, роль представницьких органів влади дещо підвищується, принаймні формально. У серпні 1956 р. президія Верховної Ради України прийняла указ про скорочення строків між скликанням сесій міських, районних селищних і сільських Рад депутатів трудящих. У січні 1957 р. ЦК КПРС прийняв постанову "Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами", в якій відзначалося, що партійні органи, особливо на місцях, часто втручаються в адміністративну діяльність Рад, підміняючи їх, забуваючи при цьому ленінське положення про те, що партія мусить "...керувати діяльністю Рад, але не замінювати їх" [4, т.7, с.245]. Відповідно до зазначеної постанови були вжиті заходи щодо розширення прав місцевих рад у питаннях планування господарства області, міста, району, виробництва й розподілу продукції підприємств місцевої та кооперативної промисловості, організації житлового, культурно-побутового і шляхового будівництва тощо. У зазначеній постанові також ішлося про необхідність збільшення представництва в Радах робітників і колгоспників, безпосередньо зайнятих на виробництві, більш ретельному відбору кандидатів у депутати.
У жовтні 1959 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради СРСР, який визначив порядок відкликання депутатів, що не виправдали довіри виборців або здійснили вчинки, які ганьблять звання депутата. Рішення за відкликання депутата приймалося на зборах виборців, відкритим голосуванням. Депутат вважався відкликаним, якщо за його відкликання проголосувало понад половини виборців відповідного округу. Закон про порядок відкликання депутатів був прийнятий і Верховною Радою УРСР Закони дозволяли населенню здійснювати певний контроль за діяльністю депутатів і в необхідних випадках відкликати їх достроково. За 15 років дії вказаних законів було відкликано 13 депутатів Верховної Ради СРСР, 149 депутатів союзних і автономних республік, понад 10 тис. депутатів місцевих рад [11, с.337]. Зрозуміло, що ініціатива відкликання того чи іншого депутата належала не виборцям, а керівним органам яким чимось не догодив депутат.
Підвищення ролі представницьких органів влади в СРСР відповідало курсу на побудову комуністичного суспільства й передачу низки функцій державних установ громадському самоврядуванню. Було висунуте завдання перетворення Рад депутатів трудящих у органи громадського самоврядування. У Програмі КПРС було сказано про те, що Ради депутатів трудящих будуть все більше виступати "як громадські організації при широкій і безпосередній участі в їх діяльності" [13, с.337]. Серед основних шляхів досягнення цієї мети в Програмі КПРС зазначалися такі: вдосконалення форм народного представництва й розвиток демократичних принципів радянської виборчої системи; широке й всебічне обговорення на зборах і у пресі особистих і ділових якостей кандидатів; оновлення на кожних виборах не менше однієї третини складу депутатів Рад; регулярну звітність Рад та їх депутатів перед виборцями; право на дострокове відкликання депутатів, які не виправдали довіру; гласність, вільне і всебічне обговорення на сесіях на сесіях Рад найважливіших питань державного управління, господарського та культурного будівництва; регулярна звітність виконавчих органів на сесіях Рад; систематичне обговорення радами запитів депутатів; розширення прав місцевих Рад депутатів трудящих. У зв'язку з підвищенням ролі Рад висувалися нові вимоги щодо стилю роботи працівників місцевого самоврядування. "Радянський апарат, - заявляв М.Хрущов на ХХІІ з'їзді КПРС, - мусить бути простим, кваліфікованим, діловим і оперативним, без будь- яких проявів бюрократизму, формалізму й тяганини" [13, с.306]. Цікаво, що слова, сказані в далеку вже від нас епоху, здаються надзвичайно актуальними й сьогодні, в умовах демократичного суспільства.
Пожвавили свою роботу постійні комісії, в яких, на думку партійного керівництва країни, мала пройти школу управління державою величезна армія активу робітників, колгоспників та службовців. У 1957 р. в Україні в роботі постійних комісій місцевих Рад брало участь близько 250 тис. депутатів і 460 тис. активістів. Протягом березня - червня 1957 р. вони підготували і внесли на розгляд сесій понад 31 тис. пропозицій, спрямованих на виконання народногосподарських планів, культурне будівництво, побутове обслуговування населення тощо [3, с.296]. По прикладу партійних органів на початку 1960-х рр. при місцевих Радах утворюються позаштатні відділи, які об'єднували громадських інструкторів і інспекторів з числа активу рад. Так, у Черніговській області позаштатні відділи районних Рад, що були створені в 1960 р. за почином Ніжинського міськвиконкому, об'єднували понад