C. C. Дідик

ДВІ МОДЕЛІ КОЛОНІЗАЦІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ (З ІСТОРІЇ НОВОЇ СЕРБІЇ І НОВОСЛОБІДСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ПОЛКУ)

XVIII ст. стало періодом інтенсивного освоєння і залюднення Степової України. Колонізація відбувалася як з волі російського уряду, так і самопливом. Так, у XVIII столітті царський уряд санкціонує оселення на українських територіях різних християнських народів: сербів, хорватів, македонців, молдаван, болгар. А паралельно з цією урядовою колонізацією йшло, можна сказати, народне, селянсько-козацьке освоєння українських земель.

У цій статті ми розглядаємо колонізаційні процеси Південної України і намагаємося висвітлити особливості колонізації Степової України на прикладі Нової Сербії (1751-1764) та на прикладі Новослобідського козацького полку (1753-1764). Питання про новосербську колонізацію українських територій та заселення незалюднених "Задніпровських місць" новослобідським козацтвом не нове в українській історичній науці. Свого часу цієї проблеми торкалися такі відомі історики, як А. Скальковський, Н. Полонська-Василенко, С. Шамрай, Д. Баталій, В. Кабузан, О. Посунько, В. Пірко та інші. Але переважна більшість дослідників, як правило, розглядала колонізаційні процеси всієї Південної України або приділяла увагу одному з цих поселень - Новій Сербії або Новослобідському полку. Ми ж спробуємо в своїй статті порівняти дві моделі колонізації - урядову та народну.

Намагаючись забезпечити охорону кордонів і залюднити землі Південної України, російський уряд вирішив надати провіднику сербських колоністів І. Хорвату частину території так званих "Задніпровських місць"- земель у межиріччі Дніпра й Південного Бугу, що в 1732 р. відійшли до Росії і вважалася безлюдними [1, с. 351-352]. Майбутній територіальний округ було названо Новою Сербією. Населення Нової Сербії мало бути іноземного, слов'янського походження. Наказами Сенату її регламентувалося заселяти тільки сербами, македонцями, болгарами, волохами [2, с. 570-577, 581-585, 625-626]. Досить складно визначити кількість жителів в Новій Сербії, оскільки І—ІІ всеросійські ревізії охоплювали невелику кількість населення, а пізніше національність населення не фіксувалась [3, с. 55]. У нас є дані, що в грудні 1754 р. на території Нової Сербії жило 2225 осіб чоловічої і 1694 особи жіночої статі, а разом 3919 осіб. За національним складом населення поділялося на сербів - 257 осіб (11,56%); волохів - 1676 осіб (75,33%); македонців - 124 особи (5,58%); угорців - 79 осіб (3,56%); болгар - 57 осіб (2,53%); німців - 32 особи (1,44%). У 1757 р. всіх іноземних переселенців було 5482 особи обох статей [4, с. 88]. У Новій Сербії залишилося чимало українців. Важко назвати конкретні цифри, оскільки через офіційну заборону Сенату українці могли лишитися в Новій Сербії нелегально, або ж були записані як інша дозволена нація, наприклад молдавани, яких було чимало. Дуже скоро первісна постанова - негайно виселити з Нової Сербії все "безуказне" населення - була замінена компромісним дозволом залишити їх. Українців, яким офіційно дозволили залишитися в новосербських полках, можна поділити на три категорій: 1) наймити, які не мали своїх хат і майна, жили і працювали в господарствах новосербців; 2) ремісники, які були дуже потрібні в Новій Сербії; 3) "денщики" - селяни, оселені на рангових землях новосербського офіцерства, які відбували повинності на користь останніх. Сенат чітко регламентував кількість "денщиків", дозволяв селитися в Новій Сербії лише вихідцям із-за кордону, і заборонялося приймати українців-втікачів з Гетьманщини і

Слобожанщини. У нас є дані, що в 1760-х рр. у Новій Сербії жило 5044 душ обох статей українського населення [5, с. 191-192, 193-196]. Це досить велика кількість, яка свідчить, що українці відігравали не останню роль у процесі заселення Нової Сербії. Взагалі, вище наведені приклади дають нам підстави вважати, що національний склад новосербського населення був дуже строкатий.

На територіях, наданих під поселення сербів, вже не один рік проживало українське населення, яке прийшло сюди самопливом. Українці засновували чимало населених пунктів, почали господарсько освоювати ці землі. Сенат аж ніяк не брав до уваги той факт, що українського тубільного населення було значно більше, ніж прибулого іноземного. Так, на 1752 р. у "Задніпровських місцях" нараховувалося близько 4000 дворів, а це приблизно 12 тисяч осіб чоловічої статі [6, с. 664-667; 4, с. 78-79, 88], що в 3-4 рази більше, ніж було всього новосербських колоністів у перші роки існування Нової Сербії. Із цих 4000 дворів 195 належало вихідцям із Польщі (переважно українцям) та Молдавії, 643 двори належали так званим "старожилам" - українським селянам, які досить давно осіли на цих територіях, і більшість - 3170 дворів - належали вихідцям "из Малороссийских, Слободских полков и Запорожья", а також козакам і старшині Миргородських і Полтавських полків [6, с. 664-667]. Оскільки це українське населення оселилося тут "безуказно", то Сенат наказав виселити його з території "Задніпровських місць" у "прежние места", тобто в Малоросію. Українська людність повинна була продати своє майно прибульцям-сербам і звільнити ці території протягом півроку [2, с. 570-577, 729731].

Але українське населення аж ніяк не збиралося повертатися в Малоросію, у кріпацьку неволю. До того ж, найбільш заможні з цієї людності не могли так швидко розпродати своє майно і ліквідувати господарства. Тому населення починає протидіяти сенатським указам і розпорядженням, тікає за межі Російської імперії в Польщу, також на Запоріжжя і на території, які розташовувалися південніше Нової Сербії.