на новосербських пандурів і гусар, які не дають новослобожанам забрати домовлену частину накошеного сіна [21, с. 574-575]. Були випадки, коли через брак палива для опалювання хат новослобожани тікали в Польщу [21, с. 580-581]. Не дивно, що між новосербською та новослобідською людністю часто траплялися конфлікти і непорозуміння, переважно через угіддя, причому новосербці, відчуваючи за собою підтримку уряду, займали наступальну позицію і всіляко пригноблювали новослобідську людність: захоплювали пасовища, худобу, іноді полонили самих новослобожан і примушували їх працювати на себе [21, с. 568-576]; перешкоджали брати будівельні матеріали з Чорного Лісу, який знаходився на території Нової Сербії [7, арк. 10].
Але треба зауважити, що і новослобожани віддячували новосербцям тією ж монетою. Так, не стерпівши утисків і образ від сербського прапорщика Янова, слобідський сотник Х. Лихо (Лішевський) разом із двадцятьма козаками наїхав на один з новосербських шанців і жорстоко помстився сербам [13, с. 265; 24]. Ще один слобідський сотник Тишківської слободи наїхав на Архангельський шанець і забрав сіно, накошене на сіножатях 4-ї роти пандурського полку [3, с. 127]. А в 1760 р. І. Хорват скаржився в Сенат на новослобожан Омельницької слободи, які нападають, грабують і б'ють його гусар [7, арк. 11].
Незважаючи на активну підтримку з боку російського уряду, іноземна колонізація з самого початку протікала недостатньо інтенсивно: з-за кордону приходило мало людей, і землі відведені під їхнє поселення залюднювалися повільно. Якщо порівняти чисельність населення Нової Сербії і Новослобідського полку, то можна зробити висновки, що за кількістю населення Новослобідське поселення значно перевищувало Новосербське поселення. Населення Нової Сербії за кількісними показниками так і не змогло наздогнати українське населення "Задніпровських місць" в 1745 р. [4, с. 88-89; 3, с. 47, 91, 93]. Так, на 1761 рік у Новій Сербії нараховувалося 6305 душ чоловічої статі, тоді як в 1745 р. українців у цих місцях проживало 9660 осіб чоловічої статі, а в 1752 р. 12024 особи чоловічої статі [4, с. 88]. У той же час заселення Новослобідського полку йшло більш інтенсивно і без особливих витрат державної казни. Вже у 1754 р. населення Новослобідського поселення кількісно значно випередило найбільш високі цифри народонаселення Нової Сербії початку 60-х рр. XVIII ст. (7482 особи чоловічої статі в Новослобідському поселенні і 6305 - в Новій Сербії). А на 1 січня 1759 р. в Новослобідському формуванні жило 14220 душ чоловічої статі [4, с. 89-91], тобто, вже в 1759 р. показники чисельності населення Новослобідського полку більше ніж удвічі перевищували показники чисельності населення Нової Сербії 1761 р. На думку С. Шамрая, з якою погоджуємося і ми, колонізація Новослобідського полку мала набагато більше значення для Степової України, ніж сербська колонізація [13, с. 207].
Якщо порівняти національний склад цих двох поселень, то можна зробити висновок, що більшість населення Нової Сербії становили молдавани та українці. Сербів і представників інших народів було порівняно небагато [4, с. 88; 5, с. 194-196]. Треба зауважити, що точну кількість українського населення визначити важко, оскільки багато українських втікачів із Гетьманщини і Слобожанщини нелегально селилися в Новій Сербії. Можливо, з метою приховати їхнє справжнє походження, це населення було записане під назвою іншого народу. У нас немає ґрунтовних досліджень стосовно національного складу Новослобідського полку, але ми сподіваємося, що подальші дослідження цієї теми дадуть нам можливість з'ясувати не тільки кількісний, але й національний склад полку. Той факт, що більшість населення "Задніпровських місць", з якого потім було засновано Новослобідське формування, було українським, дає нам підстави вважати, що переважна більшість населення полку теж була українською. Ми хочемо навести ще кілька фактів, які б підтвердили думку, що національний склад Новослобідського формування був переважно українським. У нас є інформація про людність, яка осідала навколо фортеці Св. Єлизавети і пізніше утворила місто Єлизаветград. Так, при фортеці з колишніх Задніпровських сотень Миргородського полку було 78 господарств, з Польщі - 37, з Запоріжжя - 9, з Гетьманщини - 8, з Слобідської України - 1, з Росії - 3, "з чужих країв"(мабуть з інших держав) - 5, з міста Болохова - 1, з міста Боровська - 1, невідомо звідки - 1. Тобто, всього 149 господарств [13, с. 248], з яких більшість - 133 господарства - належали вихідцям з українських територій. За реєстром 1757 р., з Потоцької сотні Миргородського полку втекло 86 господарів із родинами, і 72 з них втекли до Новослобідського полку [13, с. 250].
У рапорті в Полкову канцелярію Новослобідського полку від 17 жовтня 1761 р. про зміни кількості населення слободи Добрянки є інформація і про національний склад поселян. Так, у рапорті є графа під назвою "какой нации", тобто для позначення національності. Із семи родин всі сім записані як малоросіяни, тобто українці. У цьому рапорті ми знаходимо інформацію про козацькі і селянські родини, які з певних причин втекли з слободи Добрянки. Серед трьох родин, які втекли, всі три записані українцями [25, арк. 16-17].
Отже, порівнявши ці два поселення, а по суті дві різні моделі колонізації та освоєння півдня України, ми хотіли б чітко назвати спільні й відмінні риси. Так, спільним було те,