Криму спостерігається інша тенденція. Внаслідок масових організованих переселень, Кримська область була єдиною в республіці, де в другій половині ХХ ст. зростає сільське населення. Так, протягом 1950-1954 рр. з України до Криму переселилось 24,968 чоловік, протягом 1955-1957 - вже 39,878. На семирічку (1959-1965 рр.) планувалося переселення ще 50 тис.осіб [18, с.239]. В Криму в 1959 р. сільське населення складало 45,5% від всього населення, а в 1970 - 46,8% (підр.автора).
Зі звіту переселенського відділу при Кримському обласному управлінні сільського господарства про результати перевірки господарського облаштування переселенців, ми маємо точні дані про переселенський рух українських родин до Криму у 1954-1958 роках [19, с.5-6].
Таким чином у 1959 р. сільське населення Криму становило 427 тис., у 1970 р. - 668 тис., у 1979 р. - 716 тис., у 1989 р. - 742 тис. В Україні ж спостерігалася протилежна тенденція до скорочення сільського населення: у 1959 р. - 22 804 тис., у 1970 р.-21 454 тис., у 1979 р.-19 252 тис., у 1989 р. - 17 119 тис. осіб [20, с.23-25; 17, с.12-13].
Якщо дослідити національний склад сільського населення Криму, то за даними 1989 р. знов набагато переважала кількість росіян. їх у сільській місцевості мешкало 489 600 осіб, у той час як українців - 252 400. Йшов процес втрати українства.
Важливою складовою етносоціального розвитку є зміни, які відбувалися в 60-ті роки в поселенській структурі. Мається на увазі прискорене зростання існуючих та зведення нових міст, штучна зміна статусу сіл на селища міського типу, тобто складові процесу урбанізації, індустріалізації, який знов набув значного поширення в України у 50-70-х рр. ХХ ст.
Як показує проведений статистичний аналіз, чисельність селищ міського типу в південному регіоні України з року в рік зростала. На початку 80-х років до ЦК Компартії України щорічно надходило понад 50 заявок від населених пунктів з проханням надати їм статусу селищ міського типу [21, с.230,247]. Коли за результатами перепису 1970 року таких поселень нараховувалось 180, то вже в 1979 році - 194, а в 1989 - 218 [22, с.59-61].
Саме сільське джерело поповнення міських жителів протягом досліджуваного періоду на півдні України було основним. А тому їх етносоціальна структура більше була характерною для сільських населених пунктів, аніж міст.Це вплинуло на рівень освіти, професійний потенціал, менталітет міського населення. Однак, це не означало, що в міста приходила сільська ментальність. Основні її риси, в першу чергу мова, швидко поглиналася великим масивом домінуючого російського менталітету міст Криму.
Політика нівелювання національних особливостей була продовжена на культурно-освітній ниві. Основним стрижнем політики Центру у цьому напрямку стала "інтелектуальна колонізація", яка передбачала викреслювання пам'яток історичного минулого народів, суцільна русифікація, що врешті-решт мало привести до злиття всіх націй в єдиний "радянський народ".
На фоні політичної відлиги кінця 50-х - початку 60-х років і демократичних зрушень у сфері політичного життя, національно-культурна політика не зазнала суттєвих позитивних змін. А мовна політика набувала нових, загрозливих для національної ідентифікації народів України форм.
Витіснення української мови із системи шкільної освіти України відбувалося у другій половині ХХ ст. поступово, але неухильно під орудою московського керівництва і відіграло вирішальну роль у процесах мовної та етнічної асиміляції українського та всіх інших неросійських народів. 1958\1959 рік практично став останнім, коли українська мова була "бажаним гостем" на півострові. Новим і вирішальним етапом на шляху русифікації стала публікація у листопаді 1958 р. тез ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти в країні". У пункті 19 цих тез законодавчо закріплювалося пануюче становище російської мови в системі шкільної освіти національних республік. Вивчення російської мови у школах усіх республік СРСР залишалось обов'язковим, на відміну від вивчення національних мов, вивчення яких переводилося на факультативну основу. 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідно до союзного "Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР" [23, с.3-19]. Це призвело до витіснення української мови з Криму. Так, серед 1217 шкіл, в яких навчалося у 1960\61 навчальному році 215,7 тис учнів [24, с.263], українську мова вивчали як навчальну дисципліну 24,075 учнів-п'ятикласників [25, с.55]. І це в регіоні, де проживало 600 тис. українців (22,28%) на 1959 р. Це призвело до того, що в Кримській області був найвищий серед всіх інших областей відсоток українців зросійщених за мовою. Він складав майже половину загального числа українців у Криму - 47,03% (на 1959 р) [25, с.55].
А вже у 1970 році в Криму залишилася лише одна школа з українською мовою навчання на 412 учнів, яка працювала у Сімферополі [26, с.175-176,397].
В цілому розвиток українських шкіл Криму має такий вигляд:
Українській мові відводилася роль периферійної, другорядної мови спілкування сільських школярів. В містах кількість учнів, що навчалися російською, в рази перевищувала тих, хто навчався українською. У Сімферополі, як і в Одесі, Миколаєві російською мовою навчалося від 90% до 98% всіх учнів. У Севастополі у 1959-1960 навчальному році серед 22 842 школярів, українською мовою навчалося лише 533 учня, а решта 22 309 (97,7%) - російською