Так ось, люди (народи), не бачачи інших людей (народів), завжди схильні думати, що мова одна і єдина для всіх, спроможна існувати всюди і назавжди без природних і закономірних змін. Для розумної свідомості втілення такого хибного, проте досить живучого уявлення, означає смерть духу. Адже розум творить не одне, а єдине в своїй різноманітності. Нащадки Ноя, не будучи розумними, не зрозуміли суті і значення Божої настанови жити "за племенами своїми, за мовами своїми, в землях своїх, в народах своїх" [25, Буття,10:31]. Тому увічнити щось одне нереально - воно не може мати ім'я до розселення людей "за родословною їх" як це бажали здійснити, а лише після. Єдине як одне існує до вигнання людей з раю. На шляху пізнання єдине як єдність вже постає як мета, - тут вже відмінність стала умовою існування людей і умовою їх життя як суб'єктів власної долі. Саме її і впорскує Господь у однорідне, але не життєве середовище, даючи цим імпульс до життя в режимі різноманітності, обов'язковим результатом якого може стати небесна висота народного духу, визначена іменами мови народів і племен на теренах їхніх.

Якраз мовна і культурна різноманітність народів підштовхує їх до підняття рівня взаємовідносин між собою на щабель пошуку основ взаєморозуміння, основ розуму, спільного всім учасникам мовного спілкування. З'являється відчуття того, що дух животворний і є дух взаєморозуміння як у межах одного народу, так і в процесі міжнародних взаємин. У першому випадку власна рідна мова починає творити через пошук у ній самій того духу, який приховується за звичним фонетичним звучанням; у другому - зберігаючи свою мову, починають свідомо вивчати інші мови як духовну магію і енергетичний фетиш, що підсилюють загальний дух життя. Вивчення рідної мови народжує мистецтво її структурування: виявляється, що ті ж самі слова, але мелодично й поетично оформлені, надихають на зовсім невідомі звитяги; ті ж слова, але як поняття, принципи, закони, категорії - дають науку філософію. Сполучення слів власної мови з іншомовними дає можливість більш широко і глибоко осягнути і збагнути сутність світобуття. І, врешті-решт, прийти до одного розуму як єдиної основи світобудови, не будуючи при цьому чогось такого, що б її руйнувало. Це й означає прихід до Розуму як Духу, до Бога як Творця світу, але вже без будь-яких антропоморфізмів. Зруйнування вежі і міста і є творення Вавилону як центру життя. Різні мови (культури) - це єдиний дух життя. На жаль, не завжди це розуміють живі "раби німі", які, як і легендарні біблійські нащадки Ноя, хочуть дати ім'я чомусь одному, але в них нічого доброго і достойного впродовж тривалої історії не виходить. Немає духу на звершення, бо немає розуміння світо-і людинотворчого статусу рідної мови як основи і початку сходження до багатства різноманітного. Але якщо Господь обіцяв багато тисячоліть тому не проклинати більше "землю за людину, тому що помисли серця людського - зло від юності її" [25, Буття8:21], то нині вже час закликати людей до духовної дорослості. Цілком зрозуміло, що концептуальна модель формування сучасної української нації в контексті реалізації державної політики з гармонізації етнічних відносин повинна базуватися на національній гордості, гідності, в якій родовим поняттям має бути політико-правове визначення нації, а видовим мають бути всі культурні чинники, які ідентифікують розмаїття етнонаціональних суб'єктів, що свідомо обирають для себе обов'язок бути в стані само ідентифікації через вид і видову специфічність.

В правовому суспільстві (до якого слід прямувати сучасній Україні, залучаючи константи народної мудрості) різні етнонаціональні меншини повинні мати реальні можливості для рівноправного цілеспрямованого розвитку у всіх соціально-духовних спрямуваннях. Прикладом для усіх може бути найпотужніша російська, так би мовити, діаспора в Україні. По-перше, вона свідомо ідентифікує себе з духом російської культури, по-друге, не бажає визнавати за собою статус національної меншини. І, що головне, не ставить під сумнів свою політичну приналежність до української держави, за винятком певних екстремістських проявів, що особливо активізуються під час виборів. Важливим чинником змістовного наповнення концептуальної моделі формування сучасної української нації слід вважати необхідність самокритики як складової сильної нації і не змішування самокритики із