Сучасна Україна в своїй внутрішній і зовнішній політиці коливається між одновекторністю і багатовекторністю, пошуком певних стратегічних партнерів, яких виявляється то досить багато, то - жодного. Вважаємо, що перш за все, треба мати довіру «у своїй хаті», серед свого народу, а вже потім діяти у міжнародних зносинах у якості суб'єкта довіри, суб'єкта, якому можна довіряти. Про це, звичайно, багато вже сказано, але справа не рухається, не зважаючи на зміну президентів, урядів та коаліцій. На нашу думку, політики повинні дослухатися до філософів, які наполягають на тому, що вихід треба шукати у загально цивілізаційній тенденції визнання самоцінності кожного індивіда, його права на індивідуалізацію. Вона видається підозрілою лише в тоталітарній (комуністичній) психології та ідеології. Індивідуальність повинна нормально функціонувати в напрямку духовної соціалізації сумісного життя представників різних етносів і націй, яке стає суспільним у політико-правових визначеннях. Розуміємо, що реабілітація вільної у духовних визначеннях індивідуальності автоматично не вирішує проблеми довіри між людьми, але з цього потрібно починати, тому що недовіра іде як раз від того, що необхідно постійно узгоджувати індивідуальні вчинки з кимось визначеними загальними правилами, законами, не даними в безпосередньому життєвому досвіді кожного індивіда. Дух соціалізації йде від конкретної, індивідуалістично визначеної, завдяки своїй хоча б мінімальній неповторності (в тому числі і національної), яка, власне, і спрямовує до суспільного способу організації життя.

У високоінтелектуальної людини (що обрала пізнавальний спосіб життя) багато друзів не може бути: вона індивідуалізує себе з соціумом загального. Для пересічної людини - кожна інша є певним відкриттям, певним центром тяжіння. Вона довіряє багатьом, бо в них багато чого її вражає своєю несхожістю з нею самою. І це нормально, бо зберігає само- і світо пізнавальний стан її свідомості на емпірично- сенсуалістичному рівні. Зважаючи на це, потрібно публічно і відверто засобами масової інформації здійснювати своєрідне відродження довіри до індивідуальності з її національною самобутністю, ґрунтуючись на нормах конституційного права, які унормовують і конституюють індивідуальність засобом ключових визначень «кожен» і «ніхто».

Майже усьому світові відоме українське почуття пісенно-поетичного патріотизму, мелодика якого зачаровує навіть затятих шовіністів і змушує космополітизованих українців, а також представників інших етносів і націй, попри незнання мови, традицій, відсутність спільної історичної пам'яті і т.п. ідентифікувати себе з українством, пишатись своєю причетністю до нього, не тільки підтримувати незалежність української держави і брати активну участь у розбудові її політико-правових інститутів. Поступово така логіка оволодіває українським суспільством, незважаючи на внутрішні і зовнішні провокації, а до побудови української державності, політичної нації, полі етнічної культури, української форми цивілізаційного поступу долучається все більша кількість суб'єктів історичної дії. Показовим підтвердженням цього слугує досвід проведення значної кількості реальних заходів у Запорізькій області, в якій мешкають представники 110 етнонаціональних меншин. Наприклад, традиційні етнофестивалі «Єдина родина», «Ми - українські», семінари, круглі столи, засідання філософського, політичних клубів, науково-практичні конференції з питань толерантності міжетнічних, міжрелігійних відносин за участю вчених, представників державної влади та національно-культурних товариств.

З іншого боку, пісенно-поетичний патріотизм і сердечно-чуттєва, а не раціональна складова світопізнавальної свідомості є однією з причин безелітарності, вірніше еліта є, але вона не визначається в такій якості, а народні рухи часто очолюють технологічно створені провідники, до влади потрапляють люди випадкові, байдужі, а, часто навіть вороже налаштовані до проблеми розбудови сильної правової держави і формування сучасної української нації.

Народ повинен розуміти, що провина за це лежить і на ньому також, українська нація в новій моделі свого розвитку повинна усвідомити і перейти нову формулу пошуку відповідального за всі її негаразди: з патерналістського питання «Хто винен?» і риторично-безособового «Що робити?» на європейські запити, поставлені І.Кантом «Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?» [Див.26]. Ці запитання належать вже не натовпу або невизначеній масі, а нації-індивіду (представникам всіх етносів і націй), суб'єкту творення громадянського суспільства, в якому правова рівність і гідність знімають дилеми: еліта - натовп (маса), корінна нація - національні меншини, утверджуючи гуманістично-цивілізаційний тип суспільства. В такому суспільстві життя є наслідком втілення в практику міжлюдських взаємин розумного, морального, справедливого, долається ганебне і принизливе почуття заздрості, а з'являється повага до кращих, тобто мудрих. Ці завдання, звичайно, складні, зважаючи на консерватизм традиційного для будь- якого народу емпірично-сенсуалістичного світосприйняття і світорозуміння, які проявляються у підозрілому ставленні до новаторства.

З іншого боку, відкритість «всім вітрам» громадської думки робить її нервовою, нетерплячою, непрогнозованою. Вона сподівається на чудо швидких рішень, я такі рішення можливі за умови її активності в еволюційному поступі. Основою такого поступу є цивілізоване право, закони ринкової економіки, публічної демократії, закони громадянського, а не патерналістського суспільства. Доки сучасна українська нація не позбудеться селянського консерватизму (в не найкращому його змісті), еклектичності псевдоінтернаціоналістичних уявлень минулого, правового невігластва, безсуб'єктності в політичній та економічній сферах, або словесно-афористичного сурогату суб'єктності суспільство буде агонізувати, а народ, гідний продуктивного існування і радості від життя - виживати. Переконані, що загалом кожна людина в