УДК 94:[29:35](477+498)"1941/1944"

М. І. Михайлуца

АНТИУКРАЇНСЬКІСТЬ РЕЛІГІЙНОЇ ПОЛІТИКИ РУМУНСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ В "ТРАНСНІСТРІЇ" (1941-1944 РР.)

У статті розкриваються особливості політики румунської окупаційної влади в губернаторстві "Трансністрія" впродовж 1941-1944 рр. Церковна політика була спрямована на відродження християнських традицій на румунський зразок та відбудову храмів. Проте з огляду на українську проблему політика окупантів була промаркована українофобією і відвертою антиукраїнськістю.

Ключові слова: Православна церква, "Трансністрія", окупація, християнізація, Румунська православна місія, антиукраїнськість.

Процеси "роздержавлення" Церкви як духовної інституції все більше набирають обертів в сучасній Україні і вселяють надію на те, що вона, врешті-решт, зможе, за словами завідувача відділом гуманітарної політики НІСД Сергія Здіорука, "дати суспільству трохи більше ніж проповідь".

Проблематика дослідження державно-церковних стосунків, місця й ролі Церкви в етатистських процесах останнім часом доволі часто актуалізує увагу науковців різного спрямування: філософів, істориків, релігієзнавців, правників.

Серед значущих дефініцій у вивченні історії державно-церковних відносин виділимо положення про первинність і важливість єдності "церкви і церковно-національного життя народу". Єпископ Євстратій (Зоря) відзначав, що у питаннях побудови церковного життя потрібно завжди дотримуватись золотої середини - з одного боку, не піддаватись спокусі підмінити церковне життя національним, а з іншого, не відкидати важливість національного чинника в житті церкви. "Церква, - зауважував владика, - втрачає дуже багато можливостей, якщо вона перестає бути включеною в національне буття тої чи іншої нації [1]. А протоієрей Серафим (Слобідський) стверджував, що світове православ'я виграє за однієї безперечної умови - коли "українське церковне питання буде вирішене за збереження інтересів Української церкви і Української держави" [2, с.442].

З'ясовуючи роль національного чинника в релігійному житті народу, ставимо на меті здійснити реконструкцію цікавої, на наш погляд, проблеми періоду Другої світової війни - особливостях релігійної політики румунської окупаційної адміністрації щодо українського етносу на Півдні України (губернаторство "Трансінстрія"). Цей тематичний сегмент у загальному контексті історії Румунії вивчався румунськими і молдавськими дослідниками (А. Петку, Д. Ставараке, Р. Соловєй, Ж. Єнаке), проте залишається недослідженим в українській історіографії, що й викликало нашу зацікавленість і науковий інтерес.

Політика І. Антонеску накладала відбиток на всю організацію релігійного життя в губернаторстві "Трансністрія" через налагоджену діяльності Румунської православної місії (РПМ). Проте сама концепція цього органу в релігійній сфері характеризувалася значними церковно-регламентуючими суперечностями і перекосами. З одного боку, констатуючи, що "населення між Дністром і Південним Бугом було спаплюжене більшовицьким безбожництвом і позбавлене християнської віри" [3, арк.1], І. Антонеску в перші дні воєнної кампанії проти СРСР наголошує на повторному відкритті церков у захоплених землях. А декретом від 19 серпня 1941 р. священики зобов'язуються "навертати до християнства народи Трансністрії". Патріархія Румунської православної церкви також не залишалася осторонь планів кондукатора. Заздалегідь, ще до повного захоплення території і визначення її кордонів, патріарх Никодим зустрічався з Антонеску з приводу узгодження питань "рехристиянізації теренів за Дністром".

З іншого боку, війна проти СРСР розглядалась як жорстока боротьба між християнством і більшовицьким язичництвом, між добром і злом, між Ісусом Христом і сатаною тощо. У директивах для фронту 5 вересня 1941 р. І. Антонеску підкреслював: "необхідно, аби всі розуміли, що це не є битва зі слов'янами..." [4, р.7]. У продовження фрази напрошується основне питання, тобто питання про причини війни. На думку історика Ж. Анчела головна з них - "румунська юдофобія". Військово-політична ідеологія режиму Антонеску, сформована під впливом нацистської расової нетерпимості, базувалась на постулаті, що слов'яни стали жертвами євреїв, які православних слов'ян кидали на війну проти румунської християнської армії. Звідси, відповідно, й румунська ортодоксія вибудовувала свою стратегію щодо православних у захоплених землях, як, власне, і до євреїв.

Спочатку саме завдяки православній вірі румунські ортодокси наголошували на спорідненості українців, росіян та інших слов'ян. Однак, ця релігійна теза пізніше стала в суперечливу позицію до офіційної політики Бухаресту, яка стверджувала расистську ідеологію. Заступник голови Ради міністрів Румунії і міністр закордонних справ М. Антонеску заявляв, що знищення комунізму і слов'янства необхідне, оскільки вони створюють загрозу Європі і несуть загрозу вівтарям, власності, сім'ям і нашій вірі [5, с.151- 152]. З цієї причини, як власне це було в Південній Бессарабії, румунська влада поставила за мету перебрати на себе роль екзархату Російської православної церкви, яка відігравала в цих землях провідну функцію багатовікового церковно-релігійного чинника. Підкоривши собі усі місцеві православні парафії, вони намагалися монополізувати духовне правління у краї.

Якщо на початку війни йшлося про обіцянки щодо надання права населенню на відправляння культу рідною мовою, то з часом уже наголошувалося на "рехристиянізації" та вихованні населення у румунському християнському дусі, а ще далі, реалізовувалася програма повного церковно-релігіиного підпорядкування місцевого кліру і віруючих Румунській Патріархії і Синоду. Про існування осередків українських церков взагалі не йшлося. Навіть тоді, коли німці, на перших порах, дивилися крізь пальці на спроби українських сил відродити свою національну церкву в західних та центральних українських областях, румуни виступали проти утворення та існування в "Трансністрії" українських церков. У одному з письмових урядових обіжників, направлених у повіти (у даному випадку маємо документ, який було отримано префектурою Голти) й датованому 15 лютого 1942 р. та адресованому безпосередньо префектам, містилися "важливі інструкції", в яких зверталась увага на те,