що керівництво на місцях має рішуче діяти проти "будь-якої національної української тенденції" [6, арк.21]. Як маршал Антонеску наказував висилати з губернаторства "українських шовіністів" та усіх, хто якимось чином підтримує український націоналізм [7, арк.6], так і губернатор "Трансністрії" Г. Алексяну продовжував ту саму політику, спрямовану проти українськості місцевих церков та парафій. 4 березня 1942 р. він видав таємне розпорядження префектам про ліквідацію будь-якої діяльності, навіть культурної, яка б тяжіла до відродження незалежної України [7, арк.27]. Результатом такої релігійної політики, що виходила з далекоглядних анексіоністських планів Румунії на ці землі, мав стати перехід українського населення, як і інших народів, що населяли губернаторство, під омофор Румунської православної церкви з її патріархом і Священним Синодом. Подібна моноцерковність була б ідеальним результатом для обслуговуючої режим маршала Антонеску духовної інституції.
Діяльність РПМ виявилася цілком спрямованою на уніфікацію релігійного життя у підкорених місцевих парафіях з принципами, які були основою державно-церковних стосунків у самій (Tara) Румунії. Вона проводила цю уніфікацію, з одного боку, через призначення на церковно-адміністративні посади своїх адептів, виключно румунів, рідше молдаван, і, за невеликим винятком, румунізованих росіян, українців, болгар, надісланих з підрумунських єпархій Бессарабії, Хотина та інших, про що свідчать архівні джерела [6, арк.50; 7, арк.13], а з іншого, - через впровадження румунської мови в усіх підлеглих парафіях не тільки у богослужіннях, а й у позацерковному житті, через здійснення прорумунської християнської пропаганди за допомогою преси та інших засобів інформації (радіо, клуби), багатолюдних благодійних акцій, виховання школярів та університетської молоді традиційними настановами в дусі румунського монархічного православ'я тощо.
Значним прорахунком місіонерської акції у "Трансністрії" була відсутність єдності у підходах до політики християнізації між шефами Місії, які часто змінювали одне одного і тим породжували нестабільність і чутки серед пастви, та керівництвом цивільної адміністрації й церковної влади в губернаторстві. Мова йде про суперечності між митрополитом Віссаріоном і губернатором Г. Алексяну. Вочевидь, бажання Віссаріона проводити певною мірою самостійну і більш реалістичну релігійну політику було не до вподоби румунізаторській політиці Алексяну. Віссаріон наполягав на тісній співпраці РПМ з місцевим населенням, а також на тісних стосунках румунського і місцевого духовенства. Відповідно до свого духовного архієрейського положення, які він займав, митрополит часом не сприймав активної румунізації в складній ситуації в межах губернаторства і не бажав використовувати в цьому процесі Церкву. Визначаючи роль румунської церковної місії, митрополит Віссаріон підкреслював "особливе значення духовних змін у провінції, що мають принести церкві румунській гідну заслугу" і, поряд з тим, він наголошував, що "румуни в акції релігійного спасіння російського (слов'янського) населення, глибоко замученого більшовицьким режимом", повинні принести, у першу чергу "підтримку місцевому християнству і усьому Сходу" [9, р.303]. Навіть на відміну від більшості його ієрархії та кліру, він схвалював церковнослов'янську літургію й треби, натомість, несхвально ставився до румунських проповідей, літургій і обрядів, які насильно впроваджувалися його попередниками.
Певні позитивні зрушення за два з половиною роки у релігійному відродженні у межиріччі Дністра і Південного Бугу відбулися. Було відбудовано, реставровано й відкрито 632 православних храми і молитовних будинки [10, с.161], відродилися християнські традиції хрещення, вінчання тощо, які поколіннями не підтримувалися через богоборчу політику більшовиків; християнська мораль, виховання дітей та молоді отримали новий поштовх. Підтвердженням цього є десятки оповідей респондентів - мешканців сіл Вінницької, Миколаївської та Одеської областей, які на момент війни і в період окупації перебували в цій місцевості. Спогади інтерв'юйованих автором людей і констатація окремих фактів безпосередніми очевидцями подій допомагають наблизитися до реконструкції подій. Так, в оповіданні Мотрі Миколаївни Матвійчук прослідковуються позитивні наслідки релігійної політики румунів: "Церква Святої Покрови (Покровська) у селі Гнилякове (тепер - с. Дачне) існує вже 254 роки. Церква була напівзруйнована після Жовтневої революції. Все що було в церкві знищили, а церкву перетворили на клуб, потім на склад, у 1936 р. з церкви було скинуто дзвін. У 1942 р., коли були румуни, церкву відновили силами місцевих умільців. Усі чоловіки працювали на відновлені церкви. Місцеві художники відновили іконостас, малювали ікони. У 1942 р. церква стала працювати. В ній відбувалися богослужіння, в храмі служив місцевий священик отець Михаїл. Румуни і жителі села готувалися до релігійних свят (прибирали подвір'я, білили домівки). Бідним людям і сиротам Церква допомагала хлібом. Румуни дуже строго відносились до навчання. Усі діти, які були переростки, і ті, що мали шкільний вік, сіли за парти, вчились читати, писати. Урок починався з "Отче наш" на румунській мові." [11].
Про хрещення українців румунськими місіонерами описується в сюжеті Олександри Володимирівни Панченко, яка поряд з констатацією того, що "сприйняття відродження православної віри серед населення було різним, і частіше ворожим", все ж визнає, що в роки війни було відбудовано в їхньому селі церкву Олександра Невського, яка діє й до сьогодні, а "священик, який прийшов разом з військами з Румунії, в перші дні зібрав маленьких дітей та охрестив їх [12]. Благодійні акції, які проводили румунські й місцеві священнослужителі, їхня доброчинність серед населення у вигляді "роздавання бідним і сиротам подаяння на церкву й з панахид" [13], навіть за умови моноцерковності і нетерпимості до місцевого українського кліру,