Неоднозначним було ставлення РПМ до священиків виразно українського спрямування - представників Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Представники з ієрархії митрополита В. Липківського разом з іншими "віровідступниками" підпадали під жорсткий тиск, як з боку парафіяльних священиків інших конфесій, так і з боку румунської церковної адміністрації Місії. Збільшення кількості парафій українських автокефалістів та їхнього впливу на населення обурювало прихильників румунізації і проявлялося в доносах, скаргах та листах до повітових релігійних чиновників. Прикладом міжконфесійної боротьби є лист протоієрея Кіндрата Мощенка на ім'я благочинного Голтського повіту о. Іоанна від 11 липня 1942 року [8, арк.16]. Серед іншого, в ньому висловлюється застереження стосовно організації священиками М. Климентієвим та П. Величком приходів УАПЦ в селах Секретарка, Ольвіополь та інших. У таких випадках розгляд справ "липківців" перебував виключно у компетенції Священного Синоду Румунської православної церкви. До того ж, і спецслужби окупаційної влади здійснювали контроль над морально-релігійним станом населення "Трансністрії" і вдавалися до запобіжних заходів проти розповсюдження українського іредентизму та незалежності ("independents Ucrainei", "manifests sentimentul lor national") у будь-кому вигляді. Так, серед документів та агентурної інформації, яка надходила до Ямпільського жандармського легіону протягом 1941-1943 рр., знаходимо підтвердження сказаного стосовно українських священиків згаданого повіту Іонікія Брицького, Івана Волощука, Василя Корнійка [14, арк.1,23,141,156,174,207,209].

Наслідком комплексного політичного курсу Бухаресту, який прагнув до абсолютної уніфікації в усіх сфера суспільної життєдіяльності й, зокрема, в релігійній царині як в межах усього губернаторства, так і відповідно до цілковитого унормування з "Tara" була зблідла конфесійна палітра в "Трансністрії".

Подібна політика не залишалися поза увагою української самостійницької преси, яка виходила, звичайно ж, у глибокому підпіллі. Передусім, жорсткій критиці ідеї румунського "післанництва", методи "поширення православного християнства" в "Трансністрії" піддавав часопис "Ідея і чин" (її видавав провід ОУН С-Д). Самостійники-державники писали, що румуни "вважають своїм "найбільшим досягненням" повне викорінення в Трансністрії "липківщини або самосвятів" та створення "єдиної святої православної церкви", надіславши задля цього "в українські землі так звану "Православну місію", що охоплює кілька сот румунських ченців та "місіонерів" під проводом україножера "отця" Скрібана, ці "місіонери" ведуть скандальне життя, а при тому, биттям та іншими засобами фізичного насильства, змушують українців ходити до церкви, хрестити дітей і т.п." [15, с.27].

Попри свідчення румунських релігійних чиновників, що українці дуже релігійні та побожні і з повагою ставляться до Церкви, все ж їх тенденційність та українофобія рельєфно проступають в реальних кроках влади, особливо, коли йшлося про забезпечення українських парафій кадрами духовенства. Незважаючи на те, що в березні 1942 р. кількість церковнослужителів у приходах збільшилась до 285 [16, р.30,48], все ж більшість повітів, особливо українських, залишалися без духовних поводирів. А якщо взяти до уваги той факт, що із 607 парафій, які існували в "Трансністрії", лише 62 були населені румунами (тобто - молдаванами), 98 були змішаними і 477 населяли українці, росіяни та болгари [17, р.117], то спостерігаємо різку кадрову священицьку диспропорцію не на користь слов'янського населення.

Українофобські настрої румунів відчувалися особливо у тих повітах "Трансністрії", де компактно проживали українці: там катастрофічно не вистачало людей духовного звання, іноді їх і взагалі не було. На весь Голтський повіт нараховувалось 8 священнослужителів, семеро з яких прибули з "Tara", і всі вони зосереджувалися в Любашівській волості [18, арк.32-33,49,51]. В Овідіопольському повіті була така ж кількість кліру (7 священиків та один кантор), в Очаківському - 6, у Березівському - лише 4 . Не на користь українства склалась ситуація у Веселинівській волості Березівського повіту, де один священик обслуговував 50 сіл . Бракувало кліриків і в Савранській волості Балтського повіту: там на 25 тис. мешканців припадало всього 4 священики [16, р.55]. За нашими підрахунками, у двох волостях Голтського повіту - Любашівській та Кривоозерській, на 55 тис. православних прихожан (23 села, 50 присілків та хуторів) припадало лише 15 священиків та 8 канторів [18, арк.1-17].

Отже, румунська релігійна політика була спрямовувалася на відверту денаціоналізацію православного життя та боротьбу проти розповсюдження "українського релігійного іредентизму" в українських землях. Румуни забороняли етноцерковний плюралізм, розпускали парафії, очолювані священиками українських церков, позбавляли їх можливості пастирської служби, викорінювали будь-які самобутні церковні традиції тощо.

Джерела та література

Дзеркало тижня. - 2001. - №17 (341). - 28 квітня - 4 травня.

Серафим (Слобідський), протоієрей. Закон Божий: підруч. [для сім'ї і школи; вид. третє]. - К., 2003.

Комунальна установа "Ізмаїльський архів". - Ф.110. - Оп.1. - Спр.742.

Ancel J. Contributii la istoria Romaniei. Problema evreiasca / Jean Ancel. - Vol. II., 1933-1944. - Bucure§ti, 2003.

Новосьолов О. Політика Румунії на окупованих українських землях у 1941-1944 рр. // Юго-Запад. Одессика: истор.- краевед. науч. альманах. - Вип.6. - Одесса, 2008.

Державний архів Миколаївської області (ДАМО). - Ф.2178. - Оп.1. - Спр.2.

ДАМО. - Ф.2704. - Оп.1. - Спр.1.

ДАМО. - Ф.2178. - Оп.1. - Спр.7.

Petcu A.N. 1942-1943: Activitatea Bisericii Ortodoxe Romane Tn Transnistria // Studii si materiale de istorie contemporana / [Inst. de istorie "Nicolae lorga" ; Serie noua]. - Vol. 1. - 2002.

Михайлуца М.І. Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни (1939-1945). - Одеса, 2008.

Інтерв'ю М.М. Матвійчук (1927