УДК 94:394(477.64)"17"

В. І. Мільчев

ХАРАКТЕРНІ РИСИ ЗАПОРОЗЬКОГО ЕТОСУ XVIII СТОЛІТТЯ

Статтю присвячено дослідженню характерних рис історичного етосу запорозького козацтва упродовж XVIII століття. Основу наукової розвідки склали документальні й наративні матеріали архівних і бібліотечних зібрань України, Польщі та Російської Федерації. Виокремлено та проаналізовано характерні складові запорозького етосу: місії"Щита Християнства", зречення шлюбного життя, січового кодексу честі, а також дотримання зовнішньо-атрибутивних маркерів соціальної групи у одязі, зачісці тощо. Ключові слова: етос, запорозьке козацтво, братство, слава, целібат.

Недостатній рівень дослідженості соціальної історії Запорожжя XVIII ст., не дає змоги однозначно й у повному обсязі відповісти на питання про характерні риси етосу запорозької громади часів Нової Січі. Під "етосом", у нашому випадку, слід розуміти сучасну дефініцію, прийняту в широкому колі гуманітарних наук (соціології, психології, етиці, філософії), яка означає стиль життя конкретної суспільної групи, орієнтацію її культури, прийняту в ній ієрархію морально-ціннісних норм. Тема ця залишається практично не розробленою. Переважна більшість досліджень з історії запорозького козацтва є зосередженими на проблемах його політичної, військової та економічної історії. Побіжні нотатки з цього приводу ми зустрічаємо лише у працях дослідників ХІХ - початку ХХ ст. - А.Скальковського, Я.Новицького, Д.Яворницького та О.Рябініна- Скляревського [1-4].

Головна наукова проблема, на сьогодніщній день, полягає в тому, що питання, пов'язані з розглядом такої специфічної складової соціальної історії запорозького козацтва, якою є його історичний етос, розглядалися в дослідженнях згаданих вище попередників майже виключно на основі залучення фольклорних джерел. Час їх фіксації, у більшості випадків, відстояв від часів існування історичного Запорожжя щонайменше на півстоліття, а відтак неминучою була аберація часу й оточення, коли у більшості випадків стиль життя, норми поведінки січовиків, оцінювалися особами, більшість з яких не мала безпосереднього відношення до Запорожжя.

Разом із цим, „критична маса" джерел з історії запорозького козацтва, виявлених у архівосховищах Російської Федерації, Польщі Робота в польських архівосховищах стала можливою завдяки стипендіальним програмам Інституту міждис-циплінарних досліджень "Artes Liberates" Варшавського університету (2008, 2009 рр.) та України та введених до наукового обігу, дають можливість для дослідження не тільки таких об'ємних, "магістральних" тем, як соціальний устрій чи то соціальні рухи, але ж і для реконструкції основних рис історичного етосу січової громади.

Актуалізація широкого кола документальних і наративних джерел, виникнення яких було сінхроним існуванню самого низового козацтва, або ж козацьких спільнот-наступниць - чорноморської та задунайської, дозволяє з великою долею вірогідності визначити основні світоглядні орієнтири й моральні установки запорожців XVIII століття, дослідити специфіку життєвого стилю й поведінки козака-запорожця, простежити причини й напрямки їх зміни.

Відповідно до цього, головними завданнями даної наукової розвідки ми вважаємо виокремлення характерних складових запорозького етосу, аналіз базових постулатів січового кодексу честі, характеристику зовнішньо-атрибутивних маркерів соціальної групи у одязі, зачісці тощо, як таких, що є практичною, матеріалізованою, формою реалізації морально-ціннісних норм й поведінкових установок запорозького козацтва.

Очевидно, що засадничим, базовим, рівнем історичного етосу запорозького козацтва було усвідомлення ним історичної місії Війська Запорозького Низового, його ролі та місця у житті тогочасного суспільства. Приватне й офіційне листування вищих посадовців Коша у завершальний період існування Нової Січі, а також фіксація їх особистої позиції сторонніми особами (насамперед, російськими урядовцями) дають нам змогу дослідити ці фундаментальні основи запорозького етосу.

У характеристиках самої запорозької старшини самооцінка є цілком зваженою, реальною та такою, що відповідала дійсності - перш за все, вони вважали Військо захисником всього православного, а ширше й всього християнського світу від ісламської загрози.

Показово, що подібні вислови зустрічаємо у висловлюваннях різних запорозьких чільників впродовж кількох десятиріч XVIII століття. "Себя считают быть щитом противу неверных", - такого висновку доходить голова Малоросійської колегії П.Румянцев після розмови з військовим суддею П.Головатим у 1765 р. [5, арк.4зв.]. Інший військовий суддя - Микола Касап, сімома роками пізніше, у 1772 р. у своєму листі командирові Дніпровської лінії генерал-майору Василю Черткову, оскаржуючи захоплення військових земель, акцентував на неприпустимості цього "по знатным сего Войска заслугам которыми завжде великие бусурманские погромляючи силы гордое их прагенение на кровь христианскую до конца за- тлумилы и набеги их татарские грудмы своими сперлы" [6, арк.222зв.-223].

Слід зауважити, що не в останню чергу подібні погляди формувалися під впливом проповідей, запорозького духовенства, причому як в січовий, так і в пост-січовий періоди. Показовою в цьому відношенні є оцінка "вірного запорозького" козацтва, зроблена добре відомим з запорозької історії духовником - Кирилом Тарловським, відомим також під прізвиськом "дикого попа": "...Христолюбивое и верное воинство!" [7, арк.5].

Треба відзначити, також відзначити, що саме такому усвідомленню історичної місії Запорожжя сприяли не тільки засадничі світоглядні імперативи самого січового товариства, але й оцінка його діяльності вищими сюзеренами - російськими монархами - від Петра І і до Катерини ІІ включно. Тексти царських/імператорських грамот Війську Запорозькому Низовому традиційно насичені тематичним образами християнсько-мусульманського протистояння з акцентуванням на місії Запорожжя як традиційного захисника православ'я [8, арк.6зв.,10].

Взагалі ж то, тема козацької слави, козакування як найбільш гідного способу служіння Богові й вітчизні, лейтмотивом звучить в листуванні між собою колишніх січовиків, та й просто осіб, причетних в той чи інший спосіб до старого Запорожжя. Так, колишній запорозький старшина Василь Колотнеча, на той час вже