російський дворянин і поміщик, у своєму листі 1792-го року до А.Головатого, поздоровляючи його та все Військо з милостями від імператриці, висловлював своє задоволення з приводу того, що "еще козац- кая слава не изгибла, а процветает" [9, арк.62-63]. Колишній курінний отаман (ще з січової доби) П.Плохій, готуючись до прийняття чернецтва, відписує кошовому чорноморців З.Чепізі: "свидетельствую мой всенижайший поклон всему Войску за козацтво, а я вечно остаюсь в монастыре..." [10, арк.131].
Відзначимо при цьому, що традиційне запорозьке усвідомлення того, що ж саме вважати козакуванням, у чому полягає ця "козацька слава", кардинально відрізнялося від урядового розуміння "козаччини" й "служби козацької".
Звитяга (молодецтво) було обов язковим елементом поведінки козака-січовика, особливо для представників його молодшої генерації - молодиків. Ведення небезпечного рибальського або мисливського промислу в глибині території сусідів-ворогів, відгін коней і худоби, захоплення здобичі - всі ці діяння були конче необхідними, без них не можна було сподіватися на повноцінне визнання курінними братчиками. Причому підтвердження цього можна віднайти і в документах досліджуваної доби, а не лише в пізнішому фольклорі. Маємо кілька згадок про участь саме молодиків з Великого Лугу в гайдамацьких ватаг, що шарпали польські володіння [11, арк.127], або ж у заснуванні тими ж молодиками куренів на кримській землі [12, арк.35-36зв.].
Погляд на здобичництво як на справу гідну справжнього козака був притаманним не тільки січовій сіромі, але й самій високопосадовій старшині. Звісно ж, що подібне трактування звитяги, молодецтва, хоробрості здавалося носіям державницької традиції викривленим, гідним осуду [13, арк.1-21зв.]. Звертаючись чергового разу до вже знаного нам донесення П.Румянцева (1765 р.), не можемо обійти увагу його характеристику військового писаря Глоби, який на його думку був "образом не рыцарства, а разбойничества, как лутчим к достижению богатства, ...весьма пленен..." [14, арк.5зв.].
Показовим моментом цієї ремарки російського високопосадовця є те, що вона містить в собі свідчення західноєвропейських привнесень романтизованого ідеалу воїна-служителя на ментальну площину російського імперського простору. Зазначимо також, що в пост-січовий період запорозької історії, під впливом зовнішніх чинників, подібний же, ідеалізований погляд на характер і зміст "козацької служби" поширюється як в колах козацьких, так і в колах близьких до нього [15, арк.33б-337зв.].
Розглянувши складові історичного етосу січової громади, які характеризують погляд запорожців на сенс буття кожного з них та Війська в цілому, його відносини з оточуючим світом, з головними фігурантами навколишньої реальності, не можна обійти увагою й ті його складові, якими визначалися поведінкові стереотипи на рівні "внутрішньому", а саме ті, які регламентували погляди на характер січової козацької громади, на стандарти ставлення козаків один до одного.
Наскільки це видно з автентичних епістолярій, все Війсьо розумілося як "братство", причому у всі періоди свого історичного існування. Належність до єдиного "січового братства", домінувала, виходила на перший план, по відношенню до належності до різних генерацій січовиків. Так, колишній запорозький кошовий П.Федорів, у своїх листах звертається до чорноморських старшин (які за його отаманства були ще зовсім молодими козаками), не інакше як "брати", або "братчики" [16, арк.6-6зв.].
Фольклорна традиція запорозького козацтва при цьому не йде врозріз з даними письмових наративів: старші генерації запорозьких козаків все одно сприймаються як складова частина запорозького "братства". Використовуючи термінологію означення кровного рідства на кшталт "батьки" й "діди", по відношенню до старших генерацій запорозьких козаків, ті ж запорозькі барди в своїх думах, в якості маркерів для відокремлення однієї генерації від іншої користуються як нам здається не стільки конкретними одиницями виміру часу (роками, чи десятиріччями), а радше, історичними епохами (добою Гордієнка, себто початку xVlII-го століття, чи кримської протекції, або когось іншого). Наприклад у пісні-жалю, складеній після 1775 р. згадується "...присяга, що мусили батьки цариці Ганці вчинити", тобто генерація "батьків" - генерація козаків кримської доби, оскільки йдеться про події 1734 р. [17, арк.19зв.,20-20зв.]. Так само зрозуміло, що у випадку, коли в пісні, час створення якої припадає приблизно на той же 1734 р., йдеться про те, що "...треба нам Кошем стати, де діди, батьки сиділи...", чи про те, що "...нехай же ми будемо служити як батьки й діди служили...", під "дідами/батьками" слід розуміти генерації запорожців періоду 1654 - 1709 рр. [17, арк.10зв.].
До коло "соціальної компліментарності" при цьому потрапляють не тільки попередні й нинішні генерації козаків-запорожців - за тогочасними епістоляріями простежується ідея "великого козацького братства". Принаймні незаперечним є факт її існування на рівні вищої старшини таких козацьких військ як Чорноморське й Бузьке: побратимами були Захарій Чепіга та Петро Скаржинський [18, арк.104].
Констатуючи усвідомлення самими широкими верствами запорозького козацтва ідеї "козацького братства" всередин Війська та за його межами, розглянемо механізми реалізації цієї ідеї на практиці. Оскільки Військо Запорозьке Низове від початку свого існування являло собою конфедерацію січових куренів, розгляд практичного втілення концепції "січової сім'ї", як важливішої складової історичного етосу запорозького козацтва слід починати саме з рівня куреня.
Як це виходить з документальних свідчень часів Нової Січі, кодекс "курінної честі" вимагав обов'язкового надання допомоги побратимові у разі необхідності - заступництва за нього у тому випадку, коли він того потребує. У такому разі козаку куреня гуртувалися, виступаючи потужною силою проти другої сторони. Жовтнем 1750 р. (20 число) датовано досить