Інцидентами подібними до описуваного рясніють й аннали пост-січової доби, відколи, власне, розпочинається відлік чорноморської історії [20, арк.353]. Зауважимо, що у даному випадку поведінка запорожців/чорноморців не особливо вирізнялася на загальному фоні поведінкових імперативів мешканців решти українських земель, які в повсякденному житті здебільшого керувалися ветхозавітним принципом "око за око", воліючи розбиратися зі своїми образами та кривдниками самі, без судових позивів [21, арк.1-1зв.].

Одним із найбільш ревно дотримуваних принципів запорозького етосу був принцип невидачі будь-якої особи, яка шукала притулку й захисту на Запорожжі. Причини достатньо суворого дотримання цього принципу витікала з особливостей формування й наповнення Війська - нехтування ним автоматично призвело б до звуження людського потоку на Низ та послаблення потужності й впливу запорозького козацтва. Невидача втікачів була "святим правилом " для запорожців не тільки у XVII ст., але й у більш пізні часи, коли для решти козацьких спільнот, наприклад для тих же донців, формула "с Дону выдачи нет" давно вже перетворилася на поетичну легенду.

Прикладів тому існує багато: наприклад під час протиборства донських та запорозьких козаків за землі у Північно-Східному Приазов'ї, у квітні 1746 р. стався випадок, коли команда донського старшини Ту- ровєрова намагалася захопити та від конвоювати до Черкаська 18 бурлак із числа біглих росіян та українців. Цьому наміру збройно протистояв запорозький полковник Таран, який не віддав втікачів на поталу, незважаючи на те, що знав, що діє всупереч імператорським наказам [22, арк.44-44зв.]. За трохи пізнішими даними (1761 р.) у Війську Донському існувала спеціальна команда, яка займалася затриманням втікачів з внутрішніх губерній на кордонах і всередині військових земель. Команда ця налічувала 348 козаків (2 %від загальної кількості Війська - 17161 стройових козаків і старшин) [23, арк.243].

На Запорожжі ж практика видачі втікачів так і не набула поширення. Хоча в документах Коша 1772-го року і згадується спеціальна команда під орудою полковника Сніжка, яка мала б займатися виявленням всякого роду безпаспортних бурлак та їх конвоюванням на попередні місця мешкання, її робота з боку російського командування традиційно оцінювалася як незадовільна [24, арк.219]. Вельми показовим для характеристики ставлення січовиків до всього, що було пов'язано з переслідуванням та видачею втікачів є й випадок, датований тим же, 1772-м роком: коли козакам-"дунайцям" з команди І.Мандри, що стояла влітку того року під Ізмаїлом, було наказано прийняти участь у гонитві за кількома молдаванами, які втекли з земляних робіт, згадуваний запорозький полковник навідсіч відмовився виконувати наказ [25, арк.8]. Очевидно, що принцип "невидачі" належав до одного з найдавніших у традиційному запорозькому етосі.

Життя на прикордонні диктувало правила поведінки не тільки всередині козацької громади, але й по відношенню до своїх реальних або потенційних ворогів. В умовах перманентної степової війни краще було мати "свого" серед "чужих". Ще й на середину XVIII ст. зберігалася практика побратимства між запорозькою старшиною та ногайсько-татарськими мурзами та офіцерами турецьких прикордонних фортець, відома за джерелами більш раннього періоду. У тому разі якби в полон, наприклад, до ногайців потрапив запорожець, його "побратим" обов'язково викупив би його, і навпаки. Неабияка раціональність подібної практики призводила до того, що до неї подекуди долучалося й російське офіцерство, яке проходило службу на прикордонні [26, арк.431-431зв.].

Продовжуючи аналізувати інформаційний потенціал актуалізованої джерельної бази у справі реконструкції основних рис традиційного запорозького етосу, ми не можемо обійти увагою питання про одну із засадничих норм за якою відбувалося віднесення того чи іншого запорожця до "справжніх" січовиків - "лицарів", чи то до "гніздюків". Йтиметься про ставлення суспільної думки січової громади до проблеми сім'ї та шлюбу, та, відповідно, до цього, на поділ всіх козаків на "білу" й "чорну кість" - на холостих і одружених.

Те, що згідно січової традиції запорожець одружений вважався, за своїм соціальним статусом, значно нижчим за холостого, простежується не лише в усній традиції, але й за письмовими джерелами. Ось, наприклад, в якій тональності військовий суддя М.Касап висловлюється з приводу запорожців, які оселилися у форштадті Олександрівської фортеці: "разные женатые казаки и обыватели, оставя свою должность и самые жилья и лакомясь на прибыли, утесняя холостых запорожских казаков..." (підкреслення наше - В.М.) [27, арк.223зв.]. Цілком виразно відчувається, що сам суддя, другий після кошового військовий старшина, вважає "гніздюків" у порівнянні з нежонатими "лицарями" не тільки менш вартісною категорією, але й верствою зараженою пошестю користолюбства, начебто не притаманною холостим січовикам.

Показовою для характеристики ставлення січовиків до інституту шлюбу є й "справа" військового товариша Василя Хорбата, який влітку 1776 р. подав чолобитну князеві Г.Потьомкіну з проханням вдовольнити його претензії і повернути частку конфіскованого майна останнього військового писаря Івана Глоби. Суть справи полягала в наступному - з часу своєї появи на Січі у 1761 р. і впродовж наступних 10 років він був "товаришем" Глоби. Спільно вони володіли зимівником, до якого згодом додався ще й млин. Все йшло як треба, аж поки у