1771 р. Хорбат не взяв та й одружився. Здавалося б, що тут такого? Однак укладений ним шлюб став кінцем їх дружби і співпраці. Дізнавшись про одруження товариша, Глоба не на жарт обурився, розірвав духовні узи "товаришування", апелюючи до того, що "мне с тобой в товарищах быть ни за способно, потому что я пан, а с мужиком мне товаришить не можно" (!) [28, арк.112-112зв.]. Як слідство, Хорбат втратив не тільки товариша, але й частку майна, оскільки Глоба вбачав у одруженні товариша без попередження особисту образу собі. Тут можна було б, звичайно, розміркувати про особливості несамовитої вдачі Глоби, про можливий наклеп із боку Хорбата, однак не треба забувати одного - Глоба був одним із вищих військових старшин, тобто людиною публічною, кожен крок і вчинок якої був на виду. Слід признати, що розрив його з Хорбатом цілком вкладався в рамки січової традиції, а тому останній і мав чекати аж 5 років поки зміг висунути свої претензії на Глобу вже представникам нової влади, яка дуже несхвально дивилася на практику "січового целібату".
Серед чи не найбільш характерних норм історичного запорозького етосу, культивованої поколіннями січовиків слід також назвати "простоту". Під "простотою" тут слід розуміти як простоту поведінки, так і простоту побуту. Традиційна модель поведінки запорожця вимагала маскування під козака-нетягу навіть високо освічених старшин штибу Петра Калнишевського та Івана Глоби. Подекуди ця поведінкова модель відігравала роль своєрідної маски простацтва, за якою можна було й сховатися при нагоді. Ось як змальовує обставини своєї бесіди зі згаданими особами (військовим отаманом та суддею) граф П.Румянцев (1765 р.): "кошевой под видом грубого казака довольно вежливо, а писарь под видом вежливаго и знаю- щаго обстоятелствы дел, грубыми казацкими терминами отвечали, что оне... заключают всю свою должность токмо в верности Вашему Императорскому Величеству..." [29, арк.4зв.].
Зневага до благ матеріальних (як явна, так і нарочита, удавана) була однією з обов'язкових складових січового "лицарського" етосу. Добробут, статок, комфорт, хоча й не заперечувалися взагалі, однак і не відносилися до числа традиційних чеснот, якими мав бути наділений запорожець. Розставатися з грошима та майном, у разі потреби, слід було легко, що всі носії "запорозької ментальності" й демонстрували раз по разу. Достатньо характерною в цьому відношенні є поведінка козаків, які влітку 1776 р. збиралися "йти під турка" - тотальний розпродаж майна за безцінь, віддача його сусідам чи взагалі пожертвування на церкву [30, арк.116].
Нехтування матеріальним у січовиків часто приймало крайні форми - нарочите, удаване, на межі з блюзнірством, воно надовго запам'ятовувалося очевидцям [31, арк.33зв.]. Втім, існувало воно рівно стільки, скільки існував традиційний соціальний устрій. Щойно, як наприклад у чорноморців, місце колишньої корпорації неодружених чоловіків посідає "класичний" соціальний устрій "волості", основою якого є мала сім'я, зневага до матеріальної частини буття відходить у область історичної пам'яті та фольклору. Останню обставину не без задоволення констатували сторонні спостерігачі з числа російських можновладців, що докладали значних зусиль до спрямування засад життя чорноморської громади в "легітимне", з точки зору імперії, русло [32, арк.2-9зв.].
Звісно ж, що ступінь здатності до дотримання козацької "простоти" був абсолютно різним серед козацтва в цілому. Очевидно, що умовна, ментальна межа розподілу, проходила по тонким матеріям вдачі - вродженої та сформованої під впливом оточення, особистих схильностей та уподобань і такого подібного. "Простота" за часів існування Січі розглядається як необхідна чеснота самими широкими верствами козацтва, після її ліквідації достатньо швидко виходить з ужитку, особливо серед старшинської частини Війська. В той час, як одні з запорозьких старшин після 1775 р. заходилися насаджувати слободи, збирати атестати та подавати чолобиття на ім'я імператриці та князя Потьомкіна [33, арк.2-158], інші не менш хоробрі й заслужені, махнувши рукою на "нові порядки", пропивали по шинках свої золоті медалі, розпродавали оздоблені, багаті зимівники чи просто їх кидали, та йшли під турка-бусурмана, у повну безвість, йшли туди де було трохи більше можливості зберегти козацький спосіб життя, дух старого Запорожжя.
Не випадково, що подібний поведінковий стиль виглядав алогічним і підозрілим в очах російської адміністрації, яка воліла робити ставку на елемент не просто заслужений, заможний і статечний, але й практично начисто позбавлений "запорозького" погляду на життя і життєві цінності. Звітна документація місцевих російських командирів вищому військовому командуванню, датована першими часами по ліквідації Запорозької Січі, дає змогу простежити поведінкові моделі колишніх запорожців - носіїв "січового духу". Ось, наприклад, як описує свої перші відвідини Великого Лугу поручик Тіт Корчагін, призначений в листопаді 1775 р. командиром Кінсьководського повіту: по приїзді до Олександрівської фортеці він зажадав побачити свого попередника - запорозького старшину Твердого. Зустріч відбулася не скоро - Твердий демонстративно уникав зустрічі з російським офіцером, а коли таки з'явився, то відразу ж відхрестився від необхідності звіту про збір податків серед колишніх січовиків, мотивуючи це своєю неписьменністю. Кор- чагіну на залишалося нічого іншого, як зібрати "из ближайших мест лутчих и зажиточных людей, Великого Лугу жителей", повідомити їм про свій вступ на посаду, замість Твердого, та почати формувати "команду" обираючи з числа згаданих осіб отаманів над зимівчанським населенням [34, арк.81-84].
Не буде перебільшенням сказати, що