Особливою прикметою, за якою запорожця (чорноморця/задунайця) впізнавали отчуючі, безпречно, був чуб-"оселедець". Це й не дивно, оскільки сам факт поголення голови на запорозький штиб розглядалося як акт своєрідної ініціації, долучення конкретної особи до січової громади, що підтверджується як документальними джерелами [35, арк.200], так і наративними [36, с.6].

Значення запорозької чуприни-оселедця як символу належності до козацької громади зберігалося тривалий час. Так, колишні запорожці скаржилися у 1796 р. на дії таврійських і катеринославських поміщиків, які не тільки перешкоджали їм записуватися в чорноморці, але ж і силоміць позбавляли права носити "оселедці", в такий спосіб ніби символічно переводячи їх з козацького до селянського стану [37, арк.61-62зв.]. Практично синхронно у часі десятки поміщиків катеринославського намісництва скаржаться на зухвалі пограбування з боку гайдамацьких ватаг, основу яких складають чорноморці. Коли ж їх намагаються запевнити в тому, що то є не справжні чорноморці, а звичайні гультяї (оскільки чорноморці всі вже переселилися на Кубань), постраждалі в якості головного доказу "уличают тем, что в чупрынах" [38, арк.337-337зв.].

Вірогідно, що не просто "гарним тоном" у справі дотримання споконвічних січових традицій, але ж і цілком щирими, не удаваними, в чомусь навіть щемливо сентиментальними, є задокументовані сучасниками (а не тільки фольклорні) зразки ставлення запорожців/чорноморців, до своїх не одушевлених і навіть неживих товаришів чи то подруг - коня, зброї, люльки [39, арк.4], навіть до традиційного запорозького вбрання. Стосовно останнього можна стверджувати, що специфічний одяг (свого роду dress-code) як маркер, що визначав приналежність до корпорації побутував у пост-січових козацьких громадах ще впродовж майже півстоліття після ліквідації Запорозької Січі. Щоправда, дотримувалися його здебільшого представники старшого покоління, які самі були запорожцями [40, арк.18].

Таким чином, на підставі всього викладеного вище, можемо зробити наступні висновки:

документальні та наративні джерела з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. мають потужний інформаційний потенціал: з одного боку, він пояснює та доповнює джерела фольклорної традиції, з другого ж, може слугувати базою для повновартісної реконструкції характерних рис запорозького історичного етосу;

колективні поведінкові моделі запорозького козацтва в досліджуваний період базувалися на комплексі засадничих принципів, які передбачали усвідомлення своєї високої історичної місії, а відтак й вимагали пристосування стиля життя до її виконання ;

індивідуальні стратегії повсякденної поведінки формувалися у зв'язку з необхідністю дотримання низки умов необхідних для успішного внутрішнього розвитку січової консорції;

в комплексі, етос запорозького козацтва XVIII ст., прямо витікав з специфічних умов життя січової спільноти на цивілізаційному кордоні, в умовах перманентної війни.

Джерела та література

Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Извлечено из собственного Запорожского архива. - Одесса, 1841.

Новицкий Я.П. С берегов Днепра. Путевые записки и исследования // Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края. - Екатеринослав, 1905.

Яворницький Д.і. історія запорозьких козаків. - К., 1990. - Т.1.

Рябінін-Скляревський О.О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. - О. - К., 2000.

Российский государственный архив древних актов (далее - РГАДА). - Ф. 13. - Оп. 1. - Д. 76.

Российский государственный военно-исторический архив (далее - РГВИА). - Ф. 52. - Оп. 1. - Д. 95. - Ч. 3.

Государственный архив Краснодарского края (далее - ГАКК). - Ф. 249. - Оп. 1. - Д. 37 (цитується лист ієромонаха Кирила (Тарловського) кошовому отаману Війська вірних запорозьких козаків З.Чепізі від 15 березня 1789 р.).

РГВИА. - Ф. 52. - Оп. 1. - Д. 1. - Ч. 2. Дослівно: "во знак своей к нам подданической верности в защищение нашей православный христианский кафолическия веры и Святого Креста" або "верные наши подданные против неприятелей Наших и Креста Христового врагов... мужественные и ревностные службы и действа показали" (грамоти імператриці Анни Іоаннівни від 18 червня 1735 р. і 14 січня 1737 р.).

ГАКК. - Ф. 249. - Оп. 1. - Д. 126-а (т.2) (лист від 9 жовтня 1792 р., з Павлограда).

ГАКК. - Ф. 249. - Оп. 1. - Д. 117 (т.1) (лист від 3 жовтня 1791 р., з Кисляківки).

РГАДА. - Ф. 248. - Оп. 113. - Д. 1591.

РГВИА. - Ф. 52. - Оп. 1. - Д. 1. - Ч. 2. У турецько-кримських документах вони зазвичай звуться джюрун, або гю- рун, тобто джурами, молодиками (з скарги хана Селім-Гірея ІІ імператриці Єлизаветі Петрівні на Військо Запорозьке Низове (1747 р.)).

Российская национальная библиотека. Отдел рукописей (далее - РНБ ОР). - Ф. 588. - Оп. 1. - Д. 1812, Л. 1-21 об. ("Физическое и философическое описание от Питерсбурха до Тулы, а от Тулы до морей Азовского и Черного положения мест и причины их, и бывших степей запорожских казаков с предположением для пользы народа на сих землях обитающих, сообразно пользе государственной"). Як зауважував анонімний новоросійський поміщик, який добре знав запорозький побут ще з часів російсько-турецької війни 1768-1774 рр., а після 1775 р. й сам мав маєток на землях колишніх Вольностей і мав змогу