УДК 94:329(477)"1996/2009"

В. В. Мороко

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ПАРТІЙНОГО БУДІВНИЦТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ТА ФОРМУВАННЯ ПАРТІЙНИХ СТРУКТУР (1996-2009 РР.)

Конституційна реформа 1996-2004 рр. здавалося б відкрило широкі можливості для реального впливу партій на перебіг подій в країні, партійної участі у визначенні напрямків внутрішньої і зовнішньої політики держави з подальшим практичним втіленням їх в життя. Однак, ми змушені констатувати, що з понад двохсот партій, які було створено за роки незалежності, на поточний момент лише декілька намагаються впливати на соціально-політичну ситуацію в країні в цілому. В першу чергу це парламентські партії. З 164 зареєстрованих на початок 2009 р. таких нараховується лише І6. Чотирнадцять з них об'єднані в три виборчі блоки - БЮТ, НУНС та «Блок Литвина». А сам парламент, згідно норм законодавства, «консолідував» всі ці політичні сили в два блоки - Демократична коаліція (БЮТ, НУНС) та парламентська меншість («БЛ», КПУ, ПР), що стало публічним проявом штучної біполярності в країні. Навіть переформатування більшості та приєднання до неї фракції БЛ не усунуло проблеми, джерелом якої стала непродумана політика суспільної конфронтації. Тепер вже самі політичні сили стають заручниками біполярності.

З іншого боку, в 2006 р. завдяки новому виборчому законодавству про місцеві вибори, до рад прийшли представники 31 партії та виборчого блоку [1, с.28-29]. І кількісна, і якісна різниця партійного представництва в радах всіх рівнів вказує не лише на штучність політико-географічного протистояння. Підвищена персоналізація та голосування за лідера, а не за партію, свідчать про втрату партіями довіри громадян. На останнє непрямо вказує і той факт, що за 18 років в Україні припинили існування понад 60 політичних партій. І соціальних потрясінь це не викликало. Навпаки, про існування більшості з них, крім науковців та чиновників з Мінюсту, мало хто знав. Причини такої прірви між законодавчим статусом та теоретичними владними можливостями партій з одного боку і реальним станом партійної системи в країні - з іншого, слід шукати як в історії створення, так і в основних напрямках діяльності та логіці існування подібних об'єднань.

Процес виникнення партій в країні мав декілька етапів. У їх визначенні дослідники не проявляють одностайності.

Так, в Українському центрі економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова (Центр Разумкова або УЦЕПД) запропонували в 2001 р. наступну періодизацію. 1990-1991 рр. - створення перших альтернативних політичних партій на базі громадсько-політичних об'єднань некомуністичної орієнтації, неформальних суспільних рухів часів перебудови. 1992-1994 рр. - юридична легалізація найвпливовіших партій - носіїв альтернативних ідеологій - КПУ та НРУ, інтенсивне заповнення політичного простору партіями «брендового» типу (під «брендами» політичних партій експерти УЦЕПД розуміють використання комуністичної, соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, націонал- демократичної та інших ідеологій як основи партійної діяльності та партійних програм). 1995-1998 рр. - перші розколи в партіях «брендового» типу (утворення СДПУ(О), ПСПУ), початок та інтенсивний розвиток тенденції утворення партій адміністративним шляхом, а також партій - «політичних проектів» фінансово- промислових груп та окремих осіб. 1999-2001 рр. - розподіл політичного простору найвпливовішими партіями, посилення тенденції розколів «брендових» партій [2, с.17].

На нашу думку, така періодизація має певні вади і є дещо подрібненою. До того ж, названі в періодизації відправні події хронологічно не співпадають з реальними. Так, початок другого періоду прив'язано до 1992 р., а юридична легалізація КПУ та НРУ відбулась в 1993 р. Тому часові рамки періоду достатньо не аргументовані. У третьому періоді з поля зору випускаються створені в цей час досить впливові партії (МБР, ПНЕРУ, НДП, НП, АПУ, ПРП тощо), які не лише не розколювались, а й намагалися об'єднати навколо себе якнайбільшу кількість політичних громадських організацій держави, хоча з часом і втрачали політичний вплив. Окрім того, таке політичне об'єднання як ВО «Громада» було зареєстровано ще в 1994 р., а вплив на конфігурацію політичної структури країни та владу мало не менший, ніж СДПУ(О) та ПСПУ. Останній період, на нашу думку, взагалі є штучним, і пояснюється, в першу чергу, датою оприлюднення самої періодизації.

Дещо пізніше власну періодизацію запропонувала О. Бойко, яка поклала в основу організаційно- правові зміни партійної системи взагалі. У своїй дисертаційній роботі вона виокремлювала чотири періоди. Перший - 60-ті рр. ХХ ст. - 1989 р. - період виникнення та формування політичних об'єднань і рухів, здебільшого нелегальних. Другий етап (формотворчий за визначенням автора) охоплює період з 1990 р. по 1993 р., або від утворення перших сучасних політичних партій до їх юридичного узаконення вже в самостійній Україні. Наступний етап - 1994 - 1998 рр. - період переходу від багатопартійності до багатопартійної системи, від наявності у суспільстві певної кількості політичних партій до визначеного способу організації політичної влади. Останній період хронологічно обмежений 1998-2004 рр., часом поступового процесу переходу шляхом трансформації від атомізованої до плюралістичної партійної системи [3, с.13].

На відсутність універсальної періодизації в історичній та політологічній науці вказують і роботи, в яких досліджується жіночий та молодіжний рухи. Так, А. Стахневич бачить п'ять етапів розвитку жіночого руху в Україні. Перший етап - кінець 80-х - початок 90-х рр. ХХ ст. - створення Міжнародної організації «Жіноча громада», Спілки жінок України, Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени