Теліги. Другий етап - 1991-1996 рр. - формування всеукраїнських громадських жіночих організацій, які ставили своїм завданням захист інтересів жінок за професійною ознакою. В межах третього етапу - друга половина 1996-1997 рр. - виникли громадські жіночі організації благодійницького спрямування. Протягом четвертого етапу - 19971999 рр. - оформилися жіночі політичні партії. П'ятий етап, що розпочався у 2000 р., характеризується посиленням тенденцій до координації діяльності громадських жіночих організацій та об'єднань з тими силами, що проголосили ідентичні завдання [4].
У розвитку молодіжного руху директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства В. Кулик виокремив шість етапів. Перший припадає на середину 80-х - початок 1989 рр. Це етап створення молодіжних об'єднань на основі спільних інтересів в галузі мистецтва, культури, науки, екологічних, релігійних та суспільно-політичних проблем. Другий етап - 1989-1990 рр. - характеризується автором як період поширення масових молодіжних та студентських громадсько-політичних рухів і виникнення відповідних організацій. Третій етап - 1991-1992 рр. - став періодом ідеологічної та організаційної кризи організованого молодіжного руху. 1993-1996 рр. виокремлюються в четвертий етап. Характерним для нього став стан пошуку та становлення організаційних форм роботи в молодіжному середовищі та налагодження механізмів діалогу між молоддю та державною владою. П'ятий етап - 1996-1999 рр. - означений активізацією спроб очолити загальноукраїнський організований рух. Шостий період розвитку організованого молодіжного руху розпочався в 1999 р. внаслідок створення молодіжних партій [5].
Незважаючи на певні часові розбіжності обидві хронології мають важливі для нашого дослідження спільні риси. Це етап створення партій за віковою та гендерною ознакою. В обох випадках це період між 1997 та 1999 рр. Саме тоді представники бізнес-груп розпочали активний пошук шляхів проникнення у владу. Тоді ж створюються такі об'єднання як Всеукраїнська партія жіночих ініціатив, Жіноча народна партія (об'єднана), Політична партія «Молода Україна», Молодіжна партія України, Партія "Нова генерація України", Партія «Солідарність жінок України». Перша з них у 1997 р., друга в 1998 р., інші в 1999 р. Отже, майже всі ці партії були створені вже після виборів 1998 р., тобто орієнтувалися на майбутні виборчі баталії. Додамо до цього той факт, що під час виборів саме ВП «Жіночих ініціатив» мала певні труднощі з участю у виборах та набрала лише 0,58 % голосів [6]. І це не дивлячись на те, що з 30 партій та блоків, які брали участь у перегонах, лише вищезазначена сила була відверто зорієнтована за гендерною ознакою.
У зв'язку з цим став логічним пошук нових шляхів «до сердець громадян» - через створення молодіжних організацій, - на що і вказали опосередковано як А. Стахневич, так і В. Кулик. На такий самий спосіб творення вказують дати легалізації подібних асоціацій - майже включно до початку виборчої кампанії 2002 р. Так, в березні 2001 р. реєструється Соціал-Демократична Партія Молоді та ВПО «Жінки за майбутнє» (Жіноча Демократична партія). Після цього жодної партії, в назві якої був би хоч якийсь натяк на її «молодіжність» або «жіночість», створено не було.
Певну методологічну риску під дискусією щодо періодизації процесу ще в 2003 р. намагався підвести Ю. Шведа, який всі варіанти об'єднав в дві групи. Першу представляють прихильники «лінійного» підходу, які, як правило, обов'язково визначають допартійний, початкової багатопартійності й посткомуністичний етапи. Акцент у цих дослідженнях робиться перш за все на початкових етапах формування системи багатопартійності в Україні. Другий варіант підходу, на його думку, полягає в тому, що історія сучасного українського партбудівництва поділяється на два основних етапи, вододілом між якими служить акт визнання національно-державного суверенітету України. Останній варіант він вважає базовим, хоча й таким, що потребує подальшої деталізації [7, с.369-370].
Тому ми змушені констатувати, що як і у визначені суті партії, так і у спробах періодизації нема домінуючої точки зору. Це об'єктивно, оскільки сам процес створення політичних партій в Україні не припиняється. Поява нових політичних гравців викликає і викликатиме нові види політичних відносин. Втім, на нашу думку, універсальною може стати періодизація, в основу якої покладено суто практичну діяльність як партій, так і політичних гравців, що визначають їх сутність. У такому розрізі ми виокремимо чотири основних етапи.
Перший - з кінця 80-х до 1993 рр. Початок періоду прив'язано до витоків демократизації українського суспільства. Кінцева дата - примусова (згідно нового законодавства вже незалежної держави) реєстрація громадських об'єднань як партій.
Другий етап з 1993 по 1996 рр. - з початку юридично легітимного створення політичних партій до прийняття Конституції України. З понад півсотні партій, що були створені в цей період, до 2009 р. спромоглися вижити лише більше півтора десятка. Та й ті, за винятком парламентської КПУ, деяких учасників ВБ «НУНС» та позапарламентської СПУ, як партійні організації, майже не впливають на суспільно-політичне життя країни.
Третій розпочався у 1996 р. та продовжувався до 2002 р. Характерним для нього стало посилення поділу партій за принципом відношення до виконавчої або законодавчої гілок влади. Це призвело до появи не тільки понять «парламентські» та «позапарламентські» партії, а й до нового поняття - «партія влади». Внеском третього періоду в партійну історію країни став також прихід в партії бізнес-структур та потужних ФПГ. Кінцева ж дата періоду - це