від виконання обов'язків вже самого В. Журавського «за політичне флюгерство та політику самоізоляції.». Головою партії обрано В. Стретовича. В свою чергу, частина Головної Ради, яка підтримувала В. Журавського, назвала даний форум «політичною провокацією» [16, с.254].
Таким чином, конституційне визначення майбутніх виборів як таких, що мають відбутися на пропорційно-мажоритарній основі, стало каталізатором ажіотажної уваги до партій з боку вітчизняної еліти. Можливість потрапити у владу чи зберегти її саме завдяки даним асоціаціям призводило як до появи низки нових, так і до змін у вищому керівництві вже існуючих партій.
Всі вищезазначені процеси відбувалися і протягом наступних 1997-2002 рр. За масштабами та наслідками для країни з огляду на виборчі кампанії 1998, 1999, 2002 рр. та принциповість боротьби за перерозподіл владних повноважень вони мали ще потужніший характер. У залежності від календарного плану ЦВК з проведення виборів та змін у виборчому законодавстві формувалися справжні хвилі реєстрації нових, як правило штучно створених, партій.
Кількісно це виглядало наступним чином: у 1996 р. існувало 44 партії, у 1997 р. вже 54, в 1998 р. - 65, у 1999 р. - 89, в 2000 р. - 107, у 2001 р. - 127. За 2002 р. зареєстровано лише дві партії - Соціально- екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Україна» (лідер - Ю. Андрєєв) та «Союз анархістів України» (лідер - В. Чорний) [2, с.16]. Різнилися і темпи реєстрації. Відсутність на 1998 р. законодавчої вимоги існування партій як мінімум за рік до наступних виборів робила процес їх виникнення постійним і майже безперервним у часі. І навпаки, з появою вимоги про річне існування партії як права на її участь у виборчій кампаній, ми можемо спостерігати саме протягом 2001 р. стрімкий злет прискореної реєстрації. Так, в лютому 2001 р. реєструється 2 партії, а протягом березня вже 13. Причому 7 з них - 30.03.2001 р., рівно за рік до виборів.
Втім, не лише вибори ставали формальною причиною створення партій. Розколи та прихід ФПГ у ці організації стали каталізаторами появи нових сил. Внаслідок внутрішньопартійних чвар з Руху вийшли НРУ, УНР, НРУ(є), з СДПУ - вже згадувана СДПУ (О) та СДПУ (Ю. Буздугана). У подальшому об'єднані соціал- демократи наповнять колишніми своїми членами вищі керівні кадри - УСДП, СДС, ПП «Солідарність», ПР. СПУ дасть життя ВОЛ «Справедливість» та партії «Соціалістична Україна», КПУ та ПСПУ - КПРС, КПУ(о), ППУ. УРП - РХП, ХДПУ- ХНС-ХДС тощо.
Прихід великого капіталу та створення ним партій яскраво ілюструє історія партій влади. Так, в період з 1998 р. по 2000 р. до керівних органів НДП входили А. Матвієнко (в подальшому лідер УНП (УРП) «СОБОР»), О. Зарубінський (згодом член НАПУ), В. Філенко (ПРП), Ю. Єхануров (НСНУ), В. Кафарський (НП), О. Ємець (член Правління ПРП, загинув в автомобільній катастрофі 28 січня 2001 р.), В. Хорошковський (в 2002 р. - кандидат у народні депутати України від блоку «Команда озимого покоління», №1 у списку), Т. Стецьків (ПРП), Б. Безпалий (НСНУ), Р. Безсмертний (ПРП, НСНУ), І. Плющ (УНП, НСНУ, ПВСіПУ) А. Толстоухов («ЕКО+25%»), Є. Кушнарьов (НДО «Нова Україна», ПР), І. Франчук (СДПУ(О), СПУ, ПП «Відродження»), А. Кінах (ПППУ) [17; 18; 19, арк.1-7].
Як і на початку періоду, в подальшому характерною рисою розбудови партійних структур був процес блокування. Даний напрямок поділявся на етапи в залежності від кінцевої мети - виборів, до яких партії готувалися. Так, в період 1997-1998 рр., продовжуючи традицію попереднього року, політичні сили об'єднувалися з прицілом на майбутні вибори до ВР України. Всі ці процеси були оформлені у виборчі списки та в своїй масі не дали очікуваного результату. Єдиним вдалим виявився симбіоз СПУ та СелПУ. Всі інші до ВР України на потрапили. Тому наступна виборча кампанія розпочиналася під акомпанемент розбору помилок. Протягом квітня-липня 1998 р. відбулися Пленум ЦК кПу, 2-й етап IV-го з'їзду ЛДПУ, ХІ-й з'їзд СДПУ, VI-й з'їзд ПСПУ, V! з'їзд (1-й етап) ДемПУ, VIII збори НРУ, ІІ-й з'їзд РХП, 3-й етап VI з'їзду СПУ, V з'їзд ВО «Громада», ІІІ форум КУН, IV-й з'їзд партії «Союз», 1-й етап XIII з'їзду СДПУ(О) [20-24]. І якщо лівоконсервативні сили приймали тріумфальні постанови, то для націонал-демократичного табору це був початок кінця. Наступна президентська кампанія вносила свої корективи як в процеси блокування, так і в справу розколів. Протягом 1998-1999 рр. ці два напрямки переплелись та стали взаємодоповнюючими. Це сталося внаслідок того, що першу роль у даних процесах відігравали не партії, а кандидати на посаду Президента та владні і бізнесові сили, що стояли за ними.
Приклад - доля Руху та ДемПУ, процеси нищення яких відбувалися майже синхронно. В результаті президентська кампанія 1999 р. остаточно підірвала вплив націонал-демократичних партійних організацій, розпорошивши їх за ознакою підтримки конкретного політичного діяча. Не додала вона єдності і лівим. На перший план вийшли партії влади.
У подальшому протягом 2000 р. партії продовжували за інерцією попередніх років спроби об'єднатися, і при цьому ще більше віддалялися від реального здобуття влади. В першу чергу тому, що даний процес орієнтували виключно на певного лідера, за допомогою якого сподівалися долучитися до влади. Але навіть у