трансформація церковно- територіального устрою Південної України та об'єднання її земель під зверхністю одного єпархіального архієрея. Духовенство ж на землях Запорозької Січі підпорядковувалося київському митрополиту і російській церковній ієрархії (останній - з кінця XVII ст.), але фактично ця норма порушувалася [7, с.5]. Фактично, церква знаходилась у значно більшій залежності від місцевої влади в особі Коша, аніж від вищих державних органів Російської імперії. Вона зберігала зорієнтованість на інтереси парафіян, а не держави. Руйнування Січі знаменувало для краю початок переходу до нового рівня інтеграції церкви в загальноімперські структури, а отже, і до орієнтації місцевого духовенства на нову імперську політику. Церква, яка колись концентрувала в собі все найсвідоміше, що було в українському народі, тепер цілком утратила розуміння його інтересів, очужіла до його потреб і збайдужіла до всього, що лежало поза її власними класовими інтересами [8, с.74].
Російський уряд бачив у церкві та релігійності певний критерій лояльності населення до уряду та засіб контролю над цим населенням [9, с.72]. Тим самим царське самодержавство прагнуло перетворити духовенство Південної України на пастирів, домінантою в діях яких було чітке слідування розпорядженням центру. Російська Православна Церква була найбільш впливовою ідеологічною інституцією, яка використовувалась царським самодержавством і для насадження серед населення вірнопідданських почуттів, русифікації українського населення тощо.
Держава намагалась перетворити духовенство на провідників її політики, котрі своєю роботою мали забезпечувати ефективну реалізацію планів імперської влади. Однак, вдалося це далеко не в повному обсязі. Адже на заваді стали вади нормативного регулювання функцій духовенства і недостатня підготовленість духовних осіб, та ж традиція та специфіка південного краю, залежність духовенства від парафіян, інтереси яких у багатьох випадках не співпадали з інтересами держави.
Основний тягар освоєння регіону на початковому етапі випав на долю українців. У їхньому середовищі здавна існувала традиційна система цінностей сімейного життя, що відрізнялася консервативністю. Шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Як правило, українські хлопці приводили дружину в батьківський дім, а дівчата ставали невістками в сім'ї чоловіка. Але й приймацтво - поселення зятя в родині тестя - теж було досить поширеним. Існувало навіть кілька різновидів приймацтва: за бажанням, за запрошенням, з волі батьків. Останній був поширений на півдні України. Із таким приймаком поводилися майже як з найманим робітником, і лише через десять років він мав право на певну частку майна. Приймак з волі батьків не міг представляти сім'ю на сільському сході і на цехових зборах у місті, бо він не був господарем.
Однак, у XVIII ст. у шлюбно-сімейну сферу життя суспільства починає втручатися і світська влада, прагнучи поставити під контроль функції церкви. Така політика в повному обсязі поширювалась і на таку сферу взаємин духовенства з парафіянами, як участь у таїнствах. Ця церковна справа також піддавалась регламентації державою. Найбільшої регламентації з боку центральної влади зазнало таїнство шлюбу.
До 1775 року на півдні України шлюбно-сімейні відносини знаходилися більше під контролем громади, місцевих органів влади, ніж церкви. Зокрема, Запорозький Кіш особливим ордером у 1765 році наказав Самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків, які вимагали надмірні кошти за вінчання молодих пар.
Починаючи з 1775 року церковне шлюбне право зазнало на собі великого впливу російського цивільного шлюбного права. Причому цей вплив мав місце у сфері визначення умов і укладення шлюбу, а також його розірвання.
Норми права, що регулювали шлюбно-сімейні відносини, станом уже на 1775 рік, були настільки заплутаними і в багатьох аспектах неузгодженими, що парафіяльному духовенству орієнтуватись у них було досить важко. Духовенство, зокрема нижчі його чини, пристосовуючись до потреб парафіян, частіше використовували норми звичаєвого права, ніж церковного, при укладанні та розірванні шлюбів, що викликало невдоволення у церковних ієрархів [10, с.3]. Нові ж документи, які приймались вищими органами влади, у багатьох випадках не тільки не спрощували орієнтацію священиків у питаннях здійснення таїнства, а, навпаки, ускладнювали її.
Документів з цього приводу з'являлось чимало. І все ж не лише заплутаність законодавства була причиною його порушень. Відбувалась трансформація релігійної свідомості самих парафіян, особливо представників привілейованих верств, на що вплинула, зокрема, політика самої держави щодо підпорядкування духовної влади світській. Вільніше, ніж у допетровські часи, почували себе у взаєминах із духовенством і представники нижніх верств. Для Південної України після ліквідації Нової Січі в цьому зіграла певну роль і традиція запорозьких козаків, які розглядали духовенство як рівне, а то й підпорядковане собі. До того ж, усталене у свідомості переселенців уявлення про південноукраїнський регіон, як про вільний край, давало їм підстави бути більш вільними в питанні дотримання деяких формальностей при укладенні шлюбу. Як наслідок, парафіяни, які згідно із чинними нормами церковного та цивільного шлюбного права не могли вступати в подружні стосунки з певними особами, вважали за можливе тиснути на парафіяльних священиків або ж спокушали їх винагородою за незаконні дії [11, с.282].
Упродовж кінця XVIII ст. вийшла низка указів, якими визначався мінімальний вік осіб, котрі могли брати шлюб. Сама поява підтверджень необхідності дотримання правил стосовно заборони шлюбів тих, чий вік не відповідав передбаченому нормами права, свідчить, що ця заборона порушувалась. Причому порушувалась і з причини матеріальної зацікавленості, і через незнання