законів та під тиском. Синод спеціальним указом від 5 серпня 1775 року виступив проти частих шлюбів між малолітніми, а також проти одруження дітей без згоди батьків та кріпаків без згоди поміщиків. Синодськими указами від 31 липня 1779 року і 10 грудня 1781 року знову було підтверджено заборону вінчати малолітніх [12, с. 111].
Влада спеціально регламентувала заборону вінчання парафіян без отримання згоди на це від осіб, у підпорядкуванні яких знаходились останні. Зокрема, указом 1783 року Синод підтвердив заборону вінчати військових без отримання на те письмових свідоцтв полкових командирів: підтвердити усім парафіяльним священикам, щоб вони людей військових чинів без відома і письмових свідчень полкових командирів ні під яким виглядом не вінчали..." [13, арк.2]. Це призвело до законодавчого розмежування компетенції парафіяльного та військового духовенства у справі вінчання. Однак, на практиці траплялися порушення цього розпорядження. Зокрема, у 1786 році молодший сержант третього Білоруського мушкетерського батальйону Іван Нейман, не маючи від командирів дозволу, дав грошей священику села Перещепина Матвію Цугаловському, який обвінчав його з дівкою Мариною. Коли справу було передано до Олексопольського духовного правління, священик наполягав на тому, що ніби-то І.Нейман запевнив його, що отримав згоду на шлюб у свого ротного командира поручика Карла Абелімазова. Справа закінчилася тим, що на Матвія Цугаловського було накладено штраф і наказано подати розписку, у якій він взяв на себе зобов'язання не одружувати військовослужбовців без письмових свідоцтв нате полкових командирів [14, с.134-139].
Кілька документів вищих органів влади визначали характер заборони шлюбів між особами, які перебували в певних ступенях спорідненості або свояцтва. Система одно-, дво- трирідної спорідненості та свояцтва, їх ліній висхідних, низхідних, бокових ступенів, які не давали права вступу в шлюб, була досить складною. Часто самі молодий і наречена навіть не підозрювали, що вони мають відповідні перешкоди для вінчання. Далеко не завжди спрацьовувало передбачене для упередження таких незаконних шлюбів обов'язкове оголошення церковнослужителем у церкві прилюдно про те, що певні особи бажають вінчатись, із запитанням до парафіян, чи не знає хто будь-яких перешкод для укладання шлюбу. Не був запорукою законності шлюбу і обшук, тобто попереднє з'ясування церковнослужителями через розпитування самих молодого та нареченої, їхніх родичів і поручителів, вивчення письмових документів на предмет перешкод для вінчання.
На півдні України було чимало порушень при укладанні шлюбу, частими були незаконні шлюби, які виявляли через багато років після їх укладення через випадкове з'ясування, що подружжя ще до вінчання перебувало в якійсь спорідненості або свояцтві. З'ясувати такі обставини заздалегідь, особливо якщо особи, які бажали взяти шлюб, приховували їх, церковнослужителям було важко. Для Південної України періоду її інтенсивного заселення та колонізації ця проблема набула ще більшої актуальності, ніж для багатьох інших регіонів, оскільки через новизну населених пунктів і поповнення мешканців новими переселенцями з багатьох регіонів Росії, України та інших слов'янських держав церковнослужителі в багатьох випадках не були добре знайомі зі своїми парафіянами.
Гостро стояла проблема не допущення шлюбів серед людей, котрі мали духовну спорідненість, зокрема кумів. Іноді таку спорідненість було важко виявити, оскільки при хрещенні однієї особи могло бути кілька пар хрещених батьків, причому не всі вони записувались у метричні книги, тому простежити документально їх духовну спорідненість було неможливо. Ще важче було простежити відсутність шлюбів серед дітей пар хрещених батьків, що також заборонялося і каралося церквою.
Окрім цього, існувала безліч документів та указів, які регламентували умови укладення шлюбів православних з іновірцями, регулювали право жінок на повторний шлюб після засуджених на довічне ув'язнення їхніх чоловіків. Були документи, які обумовлювали необхідність проведення вінчання в церквах, визначали дні, у які можна було здійснити таїнство [15, с.380, 511; 16, с.404, 611; 17, с.ЗО, 271, 378; 18, арк.69]. Тож маємо змогу приблизно уявити ті труднощі, які мало духовенство у зв'язку з регулюванням шлюбно-сімейних відносин у Південній Україні.
Окрім того, деякі священики могли порушити закон заради матеріальної користі або для задоволення бажання світських осіб, від яких вони перебували в певній залежності, що стало причиною чисельних порушень правил укладення шлюбів і, як наслідок, чергових підтверджень південноукраїнськими архієреями неприпустимості цього на майбутнє. Загалом справи про незаконні шлюби становили значний відсоток серед справ про порушення підлеглих духовного відомства, що розглядались консисторіями та духовними правліннями Південної України в останній чверті XVIII - середині XIX ст. [19, с.287].
Церква та держава були налаштовані проти розірвання шлюбів. Вони робили все для того, аби примирити подружжя і щоб справа не дійшла до розлучення. Навіть існувало так зване тимчасове розлучення, доки справа вирішувалася за законом [20, с.106-107]. У XVI-XVII ст. в Україні, згідно із звичаєвим правом, для законного оформлення розлучення не потрібно було звертатися до світської чи духовної влади. Робилося це так: скликались родичі, котрі пильно обмірковували справу, і, коли з'ясовувалося, що подружжя мало рішучий намір розійтись, тоді домовлялися, як забезпечити подальше виховання дітей (коли вони були), поділитьсь майном. Чоловік і дружина, які розлучалися, давали одне одному „розпусні листи", „потім обоє ставали перед урядом (світським або духовним), клали перед ним свої листи, стверджуючи їх усним признанням, уряд вписував ті листи до своїх актів - і справі був кінець"