Розлучення ж у XVIII ст. в Російській імперії могло відбутись лише із офіційного дозволу верховної влади в разі наявності відомостей про те, що шлюб був незаконним, або ж за ініціативи одного з подружжя. Причому, розірвання шлюбу відрізнялось від його припинення. Підставою для останнього була смерть одного з подружжя, у той час як розірвання могло відбуватись, крім випадків незаконності самих шлюбів, у разі заслання одного з подружжя на каторгу чи довічне поселення, при наявності клопотання у випадку тривалої відсутності чоловіка або дружини, а також за позовом про розлучення. Основними підставами для таких позовів визнавались фізична нездатність чоловіка або дружини до подружнього життя та перелюб.

Стосовно приводу до розлучення через фізичну нездатність до подружнього життя, то відповідний позов можна було подавати лише через три роки після вінчання [22, с.81]. Причому, обов'язково мало бути проведене й медичне обстеження. Так, у 1784 році за поданням Катеринославського духовного правління до Слов'янської духовної консисторії слухалася справа про фізичну нездатність до подружнього життя купця Афанасія Селезньова, який проживав у містечку Новоселиці Катеринославського повіту з дружиною Тетяною Єгоровою, з котрою вже 8 років перебував у законному шлюбі. Причому, її батько віддав заміж за А.Селезньова у 14 років. Після відповідного медичного обстеження А.Селезньова лікарями Савою Копитовським і Андрієм Сагредою було підтверджено його фізичну неспроможність до шлюбу. Справа закінчилася позитивно, Т.Єгоровій було дано розлучення і дозволено повторно взяти шлюб [23, с.89-92].

Досить важко було отримати розлучення, подавши позов із звинуваченням у перелюбі. Церква визнавала, що внаслідок перелюбу не обов'язкове розірвання шлюбу: подружжя могло й примиритися. Тому в справочинстві у питаннях про перелюб найголовніше визнавалося впливати на подружжя моральними і релігійними засобами, аби не довести справу до розірвання шлюбу. Спеціально обумовлювалось, що для позитивного вирішення справи про перелюб повинні бути серйозні докази, головними з яких визнавались лише два: свідчення двох або трьох очевидних свідків перелюбу та народження дитини поза законним шлюбом [24, с.122]. Існував також закон, згідно з яким, якщо чоловік звинувачував дружину у перелюбі і не зміг цього довести, то дружина мала право вимагати розлучення. Однак, на практиці іноді можна було довести перелюб чоловіка і не отримати розлучення.

Справ про перелюб південноукраїнською єпархіальною владою в період останньої чверті XVIII ст. розглядалось відносно небагато. Втім, ознайомлення з цими справами не дає підстав стверджувати, що така невелика кількість є свідченням того, що духовенство краю успішно виконувало функцію морального виховання і впливу на парафіян щодо дотримання подружньої вірності. У 1778 році за позовом Самарського духовного правління слухалася справа у Слов'янській духовній консисторії про подвійний шлюб Євдокії Кривоносенкової. Вона вже мала одного чоловіка - козака Гадя- цького полку Івана Кривоносенкова, з яким у 15-річному віці була вінчана законним шлюбом. А потім, втекла від нього із-за жорстокого ставлення до неї чоловіка, взяла інший шлюб із Дмитром Бойком, який знав про те, що його дружина вже має одного чоловіка. На момент розгляду справи подружжя втекло [25, с.62-67, 72-74].

Навіть при наявності очевидних доказів перелюбу єпархіальна влада, за якою низкою указів зберігалось право відмовляти в позовах про розлучення, не передаючи справу до Петербурга (це повноваження центральна влада могла делегувати безболісно для себе), пріоритетом вважала збереження родини, створеної в результаті законного вінчання [26, с.122].

Південноукраїнські єпархії не були в цьому плані якимсь виключенням: і в сусідніх українських єпархіях, і в цілому по державі кількість розлучень була незначною. Але специфіка Півдня все ж давалась взнаки: тут, на відміну від ситуації в імперії в цілому, переважна більшість шлюбів розривалась з причини наявності в одного з подружжя іншого, законного, чоловіка або дружини. Зважаючи на всі складності, які зустрічали на своєму шляху позивачі про розлучення, цілком зрозуміло, чому деякі з таких осіб й інші мешканці південного краю, які розуміли невеликий шанс бути задоволеними в позові, не подавали його, а обирали набагато ефективніший спосіб позбавлення небажаних зв'язків — утечу. Оскільки ж нове вінчання відбувалось не в тому населеному пункті, де мешкали законні чоловік або дружина, регіон значно ускладнював пошук втікачів і в той же час давав досить великий шанс довго жити в незаконних подружніх стосунках. Сприяло цьому й заснування нових населених пунктів, і переселення сюди із-за кордону та інших частин імперії, і внутрішня міграція, деякий час не обмежена кріпосним правом, знаходження в краї великої кількості військових команд, які змінювали місце постійної дислокації.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. держава приділяла неабияку увагу регламентації функцій духовенства щодо шлюбно-сімейних відносин парафіян, що обумовлювалось тією роллю, яка відводилась православній церкві в системі суспільно-державних відносин. Заходи влади об'єктивно сприяли послабленню самобутності взаємин церкви і парафіян на півдні України, нівелюванню традицій краю у виконанні духовенством своїх функцій. Слід наголосити на тому, що на півдні України довше ніж у різних її регіонах, зберігалися традиції регулювання шлюбно-сімейних відносин нормами звичаєвого права, аніж церковними канонами. Але з часом, у зв'язку з посиленням ролі російського самодержавства і православної церкви у Південній Україні, звичаєве право відмирає. Шлюби, розлучення та інші напрямки шлюбно-сімейних відносин стали прерогативою церковної влади, нею регулювалися