Існують досить вагомі аргументи на користь того, що поняттю "селянин" взагалі немає місця в соціально-науковому аналізі. Одні автори стверджували, що у часі й просторі є безліч способів, завдяки яким сільські фермери забезпечують проживання й організують своє соціальне життя; лише невелика частина людей відповідає визначенню селянства, тому що індивідуум протягом життя може займатися торгівлею, найманою працею, дрібним землеробством, обміном або наймом інших. Інші доводили, що концептуально даний термін має невизначені значення, адже не можна пояснити визначенням "селянин" суспільство, економіку або політику в такий же спосіб, як за допомогою інших понять [6, с.340-341].

Т.Шанін вказує на вузькість визначення селянства за однією ознакою і, в свою чергу, визначає селян як дрібних сільськогосподарських виробників, що, використовуючи простий інвентар і працю членів своєї родини, працюють - прямо чи побічно - на задоволення своїх власних споживчих потреб і виконання зобов'язань стосовно тих, хто володіє політичною та економічною владою. Для характеристики більш розгорнутого загального типу селян він виділяє чотири взаємопов'язані грані: сімейне господарство, господарювання на землі, сільська культура і нижче становище в системах соціального панування [18, с.8-20]. Це визначення затвердилося в сучасній західній соціології [6, с.338]. Та при цьому, такий підхід тяжіє до простого опису, переліку основних рис селянства, число яких може бути і збільшеним. До того ж, окремі риси, названі Т.Шаніним, як то "сільська культура", в свою чергу, потребують визначення. Дослідники застерігають як від догматизму занадто жорсткого визначення селянства, пов'язаного із сімейно-споживчим характером селянського господарства, так і занадто розширювальним трактуванням цього поняття, коли селянином може бути названий кожний, хто працює на землі і любить землю, незалежно від того, як він це робить [19, с.31-33].

Т.Шанін виділяє три фундаментальні підходи до дослідження проблеми селянства як соціального явища. Перший підхід припускає, що відмінності між селянами різних епох і країн величезні, отже, неможливо виділити характерні риси для типологізації цієї соціальної структури. Термін "селянство" розглядається не як аналітичне поняття, а як просто слово, що свідчить, що в різні епохи і в різних країнах частина населення проживала в селі і займалася сільським господарством. Прихильники другого підходу переконані, що, по-перше, в соціальному відношенні селяни дуже відрізняються від неселян; по-друге, спільні риси селянства в різний час в різних регіонах виявляються досить чітко; по-третє, селянство можна вивчати як особливе соціальне явище в рамках вже існуючих теоретичних дисциплін (економічній теорії, історії, соціології та ін.). Третій підхід заснований на глибокому переконанні його прихильників, що виділення селянства в особливий об'єкт історико-соціологічного дослідження суттєво розширить наші уявлення про соціальну дійсність і загальні закономірності історичного процесу. Третій підхід припускає, що відмінні риси селянства настільки великі, що для їх аналізу потрібне створення особливої теоретичної науки, що дозволяє найкращим чином вивчити селянську проблему. У цієї теорії з'явилася і власна назва - "селяноз- навство" [18, с.16-17; 20, с.15-16].

У цьому зв'язку набуває підстави й оцінка селянства як специфічного "способу життя" (Фей Сяодун), і розуміння селянина як особливого "людського типу" (Р. Редфілд), а селянства - як категорії не лише соціально-економічної, але в широкому змісті - антропологічної [21, с.113]. Селянське суспільство і селянська культура мають щось спільне, відзначає Редфілд. Це спосіб організації людського життя, котрий має схожі риси у всіх частинах земної кулі [22, с.200-201]. Дослідники вказують на "стійкість визначених рис, характерних для селянства в дуже різних суспільствах", "щось загальне в ньому... (певний) тип, безвідносний до конкретної місцевості". Він спільний для місцевостей, віддалених на тисячі миль, і в ситуаціях, розділених сторіччями. Регіональні особливості, фактично є модифікацією його основних, загальних рис, які, взяті в сукупності, і виділяють його в особливий соціальний феномен. Широко розповсюджений висновок практичних досліджень, що ми маємо справу з "повторюваним синдромом" (Е.Вольф), став центральним для узагальнення і зростаючого його використання. Це привело також до зусиль зробити поняття "селянство" особливою одиницею теоретичного мислення, використовувати його як узагальнення і теоретичне поняття [18, с.8-10; 20, с.7-8].

Тут цілком слушним є зауваження Р. Пайпса, що російська селянська культура, як і культура селянства інших країн, являє собою не нижчу, слаборозвинену ступінь цивілізації, а, скоріше, власну цивілізацію [23, с.123]. К. Леві-Строс писав, що так звані "примітивні цивілізації" ні в якому разі не можна вважати примітивними - це просто інші цивілізації. Проте селянство не могло становити собою окрему, цілісну, самодостатню цивілізацію. Як певна суспільна верства, селянство формується разом зі становленням міст та держави. Саме поняття селянства не могло виникнути без протиставлення місту та міським жителям, без цього протиставлення воно втрачає свій сенс [5, с.56-57]. Культура селянства не автономна. Селянство є частиною більшого, складнішого суспільства, більш великої соціальної системи, суспільства в цілому. За схемою Редфільда "великої традиції - малої традиції" селянство постає як сільський вимір цивілізацій, які склалися. Це один з аспектів, один з вимірів тієї цивілізації, частиною якої вона є, сільська частина цивілізації. Воно становить собою суспільство-частину, культура якого - частина цілого, власне, субкультура або "напівкультура" [22, с.200-201; 24, с.15].