Незважаючи на численні спроби модернізації, величезні шари населення Російської імперії, перш за все селянство, перебували в рамках традиційного суспільства, архаїчної культури. На думку фахівців, прилучення общинного селянства до цивілізації в основному почалося з проникненням у село капіталістичних відносин, а остаточно завершилося вже за Радянської влади [42, с.66].

Для дореволюційної Росії був характерний розрив в культурі між соціальними верствами. Різка грань пролягла між сільською і міською спільнотами, сільською культурою і міською цивілізацією (використовуючи термінологією О.Шпенглера). Сучасники відзначали, що "розрив між містом і селом був не тільки економічний, а й психологічний і навіть мовний. Культурний міський прошарок погано розумів мову села і навіть відкидав її, а село зовсім перестало розуміти міську культурну мову. Вони погано розуміли один одного і розходилися, не домовившись ні до чого. ... Так утворилися дві культури: міська і селянська, два різних світи. Місто було ближче до світу європейського, село не відрізнялося від світу, яким він був при Петрі Великому, до "реформ" [цит. за 43, с.337-338]. Усередині однієї країни по суті виникли два типи цивілізації.

Селян називають "мовчазною більшістю". Наше уявлення про селян формується на основі тих свідчень, які залишили про них неселяни і які скоріше можуть бути джерелами для дослідження їх уявлень та переконань ніж, власне, селянства. М.Енгельгард писав щодо розуміння селян представниками вищих верств, навіть тих, які довго прожили в селі і начебто знають сільське життя: "окрім справжнього життя, існує в уяві нашій (всіх людей інтелігентного класу, за винятком небагатьох, які чуттям зрозуміли суть) інше уявне життя, існує абсолютно цілісне, але фальшиве уявлення, так що людина за цим миражем зо- всім-таки не бачить дійсності" [44, с.224].

Важливість селянського питання в суспільно-політичному житті країни зумовило підвищений інтерес до селянства з боку інтелігенції. Особливо сакралізованим елементом у комплексі інтелігентської політичної культури виступало уявлення про "страждаючий народ", почвеницька мрія про зближення з ним заради здійснення ідеалів соціальної справедливості. Багатьом представникам інтелігенції притаманна ідеалізація села і селян. Ця ідеалізація віддає романтизмом і швидше говорить про поверхневе знання сільського життя. Інтелігенція, з одного боку, схиляється перед народом, але з іншого - вона його вигадує. Інтелігенція прагнула "служити народу", тобто ідеалізованому образу, створеному нею самою. Але коли представники вищих верств зіткнулися з реальним, а не вигаданим ними народом, то вони побачили знову ж таки викривлений образ "Грядущого Хама". На початку ХХ ст. серед значної частини "освіченого шару" панувала думка про відсталість селянства, дикість, інфантилізм тощо. Втім, це цілком могло сполучатися з "любов'ю до народу". Дореволюційна інтелігенція, сповнена почуття відірваності й провини перед народом, створила стійкий міф про селянство як про страждаюче й пригнічене, жертву, котра потребує захисту. Звідси походять і різні концепції, котрі розглядають взаємини між селянами та державою (хоч за царських часів, хоч за радянських) як свого роду перманентну "війну" [див. нар. 45]. Це був свого роду виворіт пате- рналістського деспотизму держави щодо селянства, саме від якого інтелігенція і прагнула його захистити. Та видаючи себе за "вболівальників" за долю селянства, інтелігенція, шукала, головним чином, політичних дивідендів в протиборстві з бюрократією. При цьому власне "народ", "селянство" служать лише приводом для ідеологічних битв, реальні задачі яких пов'язані з інтересами ідеологів.

На думку К.Касьянової, інтелігенція безперервно шукає в народі прояв західних цінностей, не знаходить, засмучується, звинувачує народ в тому, що він "не ставив собі завданням виробити і дисциплінувати особу", що він занадто шанує традиції, високо цінує покірність і, навпаки, байдуже відноситься до творчості нових форм і т.д. Коротше, народ звинувачується в тому, що його ідеали не відповідають західноєвропейським критеріям. А оскільки те, що не відповідає цим критеріям, не може вважатися культурою, остільки народ предстає інтелігентові в образі темної стихії [46, с.56].

Бюрократії було притаманне переважно патерналістське ставлення до селянства. В його основі лежало уявлення про те, що селянин - проста, тобто незіпсована, чиста людина, носій особливих моральних і духовних цінностей, в зв'язку з чим селянство потребує опіки та захисту з боку держави. Переважно такі погляди розділялися правлячими колами Російської імперії та лежали в основі офіційної політики щодо селянства. Наприклад, у доповіді Редакційної комісії міністерства внутрішніх справ з перегляду законів з селянських справ (кінець 1903 р.), говорилося: "Постоянная близость к земле в связи с особенностями сельскохозяйственного труда и быта наложили неизгладимый отпечаток на саму личность русского крестьянина, отразились на всем его нравственном и правовом миросозерцании и создали весь внутренний склад крестьянских общественных союзов. Воспитанные в неустанном упорном труде, привыкшие к исконной однообразной обстановке жизни, приученные изменчивым успехом земледельческих работ к сознанию своей зависимости от внешних сил природы и, следовательно, от начал высшего