порядка, крестьяне, более чем представители какой либо другой части населения, всегда стояли и стоят на стороне созидающих и положительных основ общественности и государственности и, таким образом,силою вещей являются оплотом исторической преемственности в народной жизни против всяких разлагающих сил и беспочвенных течений. В этом издавна сложившемся и устоявшемся в течение веков бытовом своеобразии нашего крестьянства лежит залог прочности его особливаго сословного строя. Сельское население является сословным целым не по имени, не по букве закона, но по своей внутренней крепости и сплоченности" [47, с.12]. В той же час вказувалося на брак у селянського населення "чувства законности и уважения к чужим правам [47, с.21]. Теза про те, що російський народ і вся Росія ще не дозріли до сучасних інститутів, до відповідальності, до волі взагалі, що народ "ще не вийшов з дитинства", стала однією з найбільш популярних у стані консерваторів і програвалася неодноразово на всіх етапах історії.
З іншого боку, за словами Р.Пайпса, навіть порівняно ліберальні чиновники ставилися до селян як до дикунів. У багатьох відношеннях бюрократія ставилася до населення, як європейські держави ставилися до колоній: деякі спостерігачі проводили паралель між російською адміністрацією і британською державною службою в Індії [23, с.65]. Частина дворян, за свідченням С.Ю.Вітте, продовжувала дивитися на селянина, як на щось "середнє поміж людиною й волом" [48, с.521].
Таким чином, серед інших верств, перш за все інтелігенції та бюрократії, сформувалися певні стереотипи в оцінці селян. Селянство ніколи не розглядалося владою як повноцінний, свідомий соціальний шар. Своєю місією російські політики вважали освіту, виховання своїх "нерозумних братів" тощо. "Селянський мир" представлявся владі не більше ніж об'єктом. Втім, і представники інтелігенції (особливо демократичної) бачили в селянах лише об'єкт для своєї пропаганди. І лібералам, і консерваторам, і демократам була притаманна установка в поглядах на селян як на людей відсталих, розумово малорозвинених, темних, інфантильних, не владних розпоряджатися собою. В дискусіях, які вони вели між собою, вони переймалися не стільки питанням, що являє собою селянство і чи було воно дійсно відсталим, а тим, хто з них більше підготовлений для боротьби з цією відсталістю.
За всієї парадоксальності цього, погляди і позиції бюрократії та інтелігенції, лібералів і консерваторів, марксистів і народників багато в чому збігалися, адже вони були продуктами модернізації. Вони перебували в європеїзованій культурі, для якої культура традиційного суспільства далека і незрозуміла. Не дивно, що і ті, й інші важко знаходили спільну мову з "селянським миром". І розмовляли вони з селянами буквально різними мовами, тут не так важливо, була ця мова російська, українська чи якась інша. Варто згадати оповідання А.П.Чехова "Новая дача": поміщик ліберальних поглядів, який не знайшов взаємопорозу- міння з селянами, говорить їм: "Я и жена относились к вам, как к людям, как к равным, а вы? Э, да что говорить! Кончится, вероятно, тем, что мы будем вас презирать. Больше ничего не остается!" Селянин же це зрозумів так: "Господа добрые, простоватые - продолжал Родион. - "Призирать будем..." - при всех обещал. На старости лет и... оно бы ничего... Вечно бы за них бога молил... Пошли, царица небесная..."
Націоналізм зі своїми штучними мовами - побічний продукт модернізації, він апелює до традиції, але це не більше ніж "винайдена традиція" (Е.Ґелнер ), свого роду, гра в традиціоналізм, котра має досить віддалене відношення до традиції справжньої. Національна культура, за словами І.-П.Химки, "насправді була нічим іншим, як місцевою версією універсальної модерної культури", вона є "скасуванням" традиційної культури і вона маскує сутність скасованої нею культури [49, с.7-9].
У цьому плані викликає інтерес порівняння селянства українського і російського. В літературі робилося чимало спроб визначити особливості українського національного характеру, підкреслити відмінність між українцями і росіянами. Цю традицію започаткував М.Костомаров статтею "Две русских народности": "... Племя южнорусское имело отличительным своим характером перевес личной свободы, Великорусское - перевес общинности. ... В своем стремлении к созданию прочного, ощущаемого, осязательного тела для признанной раз идеи Великорусское племя показывало всегда и теперь показывает наклонность к материализму и уступает южнорусскому в духовной стороне жизни, в поэзии, которая в последнем развивалась несравненно шире, живее и полнее" і т.д. [50, с.50-51] Цю традицію продовжував, наприклад, В.Антонович: "На малій чулості москаля засновані його прямота і грубіянство: він не вважає на те, щоб там когось не зачепити, не образити; він, міряючи усе на власну мірку, гадає, що і всі інші люди, так само як і він, повинні бути необразливими. А щоб образити кого-небудь, москалеві треба більше враження надати; оце і є джерело непоштивості і грубіянських відносин москаля" і т.д. [51, с.95-96] Д.Чижевський писав: "По-перше, безумовною рисою психічного укладу українця є - емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського народнього життя і обрядовости; з емоціоналізмом зв'язані безумовно і значні впливи протестантської релігійности на Україні, бо ж однією зі сторін протестантизму є висока оцінка в ньому "внутрішнього" в людині; одним з боків емоціоналі- зму є і своєрідний український гумор, що є одним із найбільш глибоких виявів "артистизму" української вдачі. Поруч з цими рисами стоять індивідуалізм та стремління