Сучасні дослідники виділяють головні архетипи українського національного характеру, створені традиційною українською культурою: впевненість щодо заснування життя на регулярних трудових зусиллях; непевність щодо розпорядження здобутками власної праці та поступливість тому, хто виявить більш рішуче "право волі"; відсутність у самовизначенні українства публічного виміру життя та домінування у ньому індивідуальних чинників приватності та партикулярності; покладання більше на долю, ніж на власну самоврядну волю відносно розпорядження власним життям; архетип спонтанної вільності чи завзятої відчайдушності, котра виникла як відгук на деякі зовнішні виклики буття [див. 54]. Але вже Д.Чижевський застерігав: "Не треба думати, одначе, що народній характер і світогляд є повна та цілісна єдність. Є завше в кожній нації ріжні психологічні типи людей, є певні ріжноманітні соціяльні типи, є, нарешті, місцеві відміни, що можемо назвати племінними. Усі такі відміни дуже ускладнюють національне обличчя народу, роблять його характеристику надзвичайно складним завданням. Від цієї ріжноманітности характерів залежать і певні ухили у світогляді. Не тільки з цієї причини і не тільки тому, що сучасна психологічна наука ще не дає нам певних метод до переведення психологічної характеристики певного національного типу, утримуємося ми тут від детальної спроби національної характеристики "українця" [52, с.18]. Сучасні дослідники визнають, що поняття національного характеру (яке має цілу низку термінологічних еквівалентів та смислових синонімів), яке фіксує факт певної психологічної самобутності і відмінності різних народів, належить до числа широко вживаних у соціофілософських контекстах, але разом з тим - і до числа найбільш неви- значених, дискусійних за змістом. Національний характер, наголошує А.В.Швецова, не можна розуміти як статичний перелік подібних рис, властивих представникам певного етносу. Подібність психологічних рис у представників окремого етносу є похідною від історично-культурного устрою життєвого світу та вимог до особистості з боку культури, котра створює і відтворює певну "модель" бажаного (виділено мною - О.М.) для цієї культури типу особистості - "людини культури" [54]. Треба враховувати, що і національна модель культури, і модель бажаного для цієї культури типу особистості розроблялися інтелігенцією. Так, якщо індивідуалізм в традиційній селянській культурі засуджувався, то в інтелігентській національній моделі культури, навпаки, вважався достоїнством. Дослідники цілком справедливо пишуть про свідомо розроблений українськими інтелектуалами XIX ст. і дбайливо підтримуваний міф про українського селянина, найвідо- мішими складниками якого є уявлення про притаманний йому індивідуалізм та свободолюбність, демократизм, розвинений естетичний смак і пісенний талант [55, с.56]. Звичайно, "малороси"-землероби зберігали свій "національний колорит", скоріше вже самим своїм існуванням, ніж якимсь цілеспрямованими громадсько-політичними діями чи високим рівнем національної свідомості [56, с.79]. Але ж "генетичний потяг до традиційних землеробських форм господарювання" був притаманний усьому селянству Російської імперії, незалежно від етнічної приналежності, і цим вони протистояли не стільки "імперським потугам" держави, скільки модернізаційним процесам, які відбувалися, чи то незалежно від втручання держави і навіть супротив йому, чи то свідомо насаджувалися державою. І в цьому відношенні, на мій погляд, між селянством Росії і України більше спільного ніж відмінного, тим більше, що ні в Росії, ні в Україні селянство не було однорідним в етнічному, релігійному, соціальному, культурному