Україні визнано лише одну мову - українську. При цьому «держава забезпечує всесторонній розвиток і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя на всій території України». Частина 3 статті 10 Конституції України гарантує російській мові «вільний розвиток, використання й захист», а частина 4 тієї ж статті передбачає, що «держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування» [9]. Варто наголосити, що на території України з шести робочих мов ООН широко використовується й практично доступна тільки одна - російська. Таким чином, відповідно до Конституції по відношенню до використання мов не має ніяких обмежень. Конкретні питання використання мов в Україні, згідно з тією ж статтею Конституції, «визначаються законом». І хоча це «Закон про мови в Українській РСР» ще 1989 року. З моменту прийняття він, практично, не змінювався, офіційно закон діє. Але ще на початку 90-х років його зміст певним чином трансформували так званими підзаконними актами.
У 1991 році на основі «Закону про мови» було розроблено відповідну постанову Ради міністрів УРСР «Про недержавну програму розвитку української мови й інших національних мов на період до 2000 року». Комплексний план Міністерства народної освіти УРСР, прийнятий на виконання урядової постанови, в деякій мірі видозмінив положення про те, хто визначає мову навчання в школах. «Відповідно до національного складу й потреб населення завершити формування мережі загальноосвітніх шкіл, дошкільних і позашкільних закладів». Тобто ще враховувалися запити й думки населення країни про те, які школи повинні функціонувати. Але, на відміну від тексту «Закону про мови», вже з'явився пункт, який не залежав від думки батьків, - національний склад населення.
У 1992 році Міністерство освіти України продовжило «коректувати» «Закон про мови». Було видано наказ, відповідно до якого вимагалося створити «таку мережу перших класів, яка б найбільш повніше відповідала національному складу населення кожного регіону й запитам Української держави».
Так за декілька років українські батьки були вилучені з процесу визначення мови навчання своїх дітей у школах, хоча сам закон, який давав їм на це право, не змінювався. За словосполученням у наказі «запити Української держави» як визначаючого фактора вибору мови навчання в школах уже проглядається домінуюча роль національної держави державоутворюючого етносу (в даному випадку українців).
Результатом такого бюрократичного трактування «Закону про мови» стало різке скорочення кількості шкіл з російською мовою навчання адміністративно-директивним шляхом, без врахування думки батьків і без належної підготовки педагогічного колективу.
Типовим й показовим прикладом для південно-східного регіону України може бути динаміка переходу навчальних закладів Запорізької області на українську мову навчання. В області 621 школа, з них українською мовою навчання в 2008-09 рр. було 405 (65%) шкіл. У процесі переходу на державну мову навчання припадає 115 (19%) шкіл, двомовних - 13 (2%), російськомовних - 88 (14%) шкіл [10]. Навіть відносно до показників перепису населення 2001 року (34% складають росіяни) очевидним є порушення пропорції українських і російських шкіл і за етнічним складом.
Так, всупереч Конституції й законам України, державними органами штучно створюється ситуація, коли ігнорування положень, які гарантують права російської мови, є свідченням «патріотизму». Але в Україні протягом століть утвердилася й сформувалася природна двомовність, коли українець і росіянин, спілкуючись кожен своєю мовою, вільно розуміють один одного без перекладача.
Зміст положень самого Закону не вимагає ні поспішного закриття шкіл з російською мовою навчання, ні переходу на українську мову у всіх сферах життя суспільства. Зокрема, в «Законі про мову» сказано:
мовами міжнаціонального спілкування є українська, російська й інші мови (стаття 4);
громадяни України мають право звертатися в державні органи, заклади й організації «російською мовою або мовою, прийнятною для сторін», ніхто не має права відмовитися приймати заяву громадянина, написану російською, а сам громадянин має право вимагати від державного органу видати йому відповідь «в перекладі російською мовою» (стаття 85);
посадові особи державних органів повинні володіти українською й російською мовами (стаття 6);
акти вищих органів державної влади й управління України повинні публікуватися українською й російською мовами (стаття 13);
технічна й проектна документація в Україні випускається українською й російською мовами (стаття 13);
поштово-телеграфна кореспонденція для пересилки в межах України, як від громадян, так і від державних органів, приймаються українською й російською мовами (стаття 34) [11].
За роки незалежності (1991-2008) в Україні склалася своєрідна мовна ситуація, яку інколи називають парадоксальною: відповідно до Конституції й законодавства мова одна - українська, а реально функціонує дві, з перевагою в окремих сферах російської. «При тому, що 62% респондентів стабільно називають своєю рідною мовою українську, лише 55-57% користуються своєю рідною мовою постійно, інші ж відповідають, що використовують російську й українську в залежності від обставин. Для тих, хто вважає своєю рідною мовою російську, це відхилення в сторону постійного використання української (яка не є рідною) мовою, що становить не більше 1-2%. Таким чином, структура мовного простору в Україні виглядає, при найм'якших оцінках, як паритетна, а в дійсності як значно зміщена в сторону більш активного використання російської мови», - узагальнює соціолог Л.Д. Бевзенко [12].
Дійсно, всі громадяни України, хто на активному рівні, хто на пасивному, - двомовні, розуміють один одного. Більшість населення така мовна реальність влаштовує й у ній підґрунтя для конфліктів вона не вбачає. Мирне співіснування
