Недовіра громадян до депутатів, їх ділових, політичних і моральних якостей.

Результат спрощеного розуміння завдань влади на прикладі багатьох її дотеперішніх носіїв - жити для себе.

Усвідомлення того, що влада сьогодні - джерело і засіб особистого збагачення, в чому наочно переконував приклад "старих" нардепів. Особливо великі перспективи вона відкриває у переддень масової приватизації - розподілі державного, тобто народного, пирога. Розрахунок простий: той, хто ділить, - себе не обділить.

62,3% кандидатів висунули виборці, 26,7% - трудові колективи та 11% - політичні партії. З них комуністів - 388, членів Руху - 241, соціалістів - 180, членів Української республіканської партії - 137 та ще 622 партійні депутати від 25 партій (загалом 26,85% від загальної кількості партійних кандидатів) [2,с.103].

Виборці гостро відреагували на конфлікти у вищих ешелонах влади та на її бездіяльність в період кризи. Більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана. Заповнено було в парламенті тільки 338 депутатських місць із 450, інші депутати з'явилися після нових виборчих турів. У Верховній Раді половину місць займали позапартійні депутати, що говорить про недовіру населення до політичних партій. Депутатські фракції чисельністю понад десять чоловік дістали тільки чотири партії - комуністи, Народний рух, Селянська партія, соціалісти.

Вибори показали також значну роль особистого фактора. Виборці звертали увагу не стільки на зміст програми кандидата в народні депутати, скільки на його особистість, відданість, а також професію. Про це свідчить той факт, що у новому складі парламенту збільшився прошарок економістів (44), юристів (32). викладачів закладів освіти (65) [3].

На жаль, діючому парламенту не вистачає професіоналізму. Змішана система виборів не дозволяє під час виборів у парламент проконтролювати фахову підготовку кандидатів в депутати.

На виборах у Верховну Раду впевнено переміг і тоді колишній прем'єр-міністр Л.Кучма. Він згадував, що пішовши з великої політики, не думав до неї повертатися, але був буквально атакований і своїми знайомими і незнайомими представниками індустріальної сфери, які закликали його балотуватися на посаду президента Української спілки промисловців і підприємців. 9 грудня 1993р. його обирають на цю посаду і, як пише сам Л. Кучма, "за всіма стандартами і стереотипами "табеля про ранги" президент. УСГШ просто зобов'язаний балотуватися в парламент.

Л. Кучма балотувався у себе на батьківщині - у Новгород-Сіверському виборчому окрузі - найбільшому на Україні. Його команда в той час складалася всього з 5 осіб і мала у своєму розпорядженні всього один міський телефон і комп'ютер застарілого зразка. Проте Леонідові Кучмі вдалося перемогти на виборах з найвищим в Україні результатом явки виборців і голосів, поданих за нього [4,с.77-79].

Верховна Рада XIII скликання розпочала роботу 11 травня 1994 року. Головне завдання - обрання Голови Верховної Ради, є фактом те, що він являє собою одну з найвищих посадових осіб, організує законотворчу діяльність. Претенденти розподілилися в такому порядку: О.Мороз (лідер СПУ), В.Дурдинець (керівник депутатської групи "Центр"), Ю.Тима (представник УНА-УНСО), О.Карпов, але основна боротьба розгорнулася між Морозом і Дурдинцем.

В результаті дії різних факторів спікера було обрано з першого разу. Лідер Соціалістичної партії О.Мороз набрав 171 голос. Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів став В.Масол.

Перший же конфлікт у новообраній Верховній Раді стався з-за О.Ткаченка, якого висунули на посаду першого заступника Голови Верховної Ради. Не погодившись із цією кандидатурою, 117 депутатів демонстративно відмовилися реєструватися на вечірньому засіданні 19 травня 1994 р. У відповідь новообраний Голова продемонстрував характер: оголосив засідання закритим, порадив усім зібратися у фракціях й ще раз обговорити, кандидатури. А також повідомив, що список усіх тих, хто не зареєструвався, він передасть у засоби масової інформації. Такий вольовий тиск призвів до того, що першим заступником Голови Верховної Ради став О.Ткаченко.

Порівняно швидко відбулася політична структуризація Верховної Ради. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція "Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя" (84 депутати); фракція Народного Руху України (27); Соціалістична фракція (25); група "Центр" (38); група "Аграрники України" (36); група "Реформи" (27); група "Єдність" (25); група "Державність" (25); Міжрегіональна депутатська група (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп [2,с.107].

Вибори у Верховну Раду були своєрідною прелюдією до виборів Президента. Згода Л.Кравчука провести дострокові президентські вибори можна оцінити в основному як тактичний хід. Мета такого вчинку - зняти напругу в суспільстві.

Але в умовах гострої політичної боротьби Л.Кравчук вирішує змінити свою думку і балотуватися в президенти, але разом з тим робить кілька спроб перенести ці вибори. Президент 18 січня 1994 р. провів нараду керівників місцевих Рад за участю представників Президента на місцях, на котрій було схвалено проект основних конституційних положень про організацію державної влади з наступним винесенням на референдум. Референдум не лише розв'язав би ряд проблем у співвідношенні владних структур, але й став би підставою для перенесення строків виборів. Верховна Рада рішення про референдум не ухвалила.

Боротьбу за посаду президента розпочали спочатку 11 претендентів. "Ліві" - стара