політична еліта - висунули кандидатом О.Мороза, "праві", об'єднали в блоці реформаторів, підприємців - В.Ланового, від влади було запропоновано два кандидата - Л.Кравчук і І.Плющ, балотувався також президент товариства "Українська фінансова група" В.Бабич та міністр освіти України П.Таланчук. В кінцевому рахунку було включено 7 осіб: Л.Кравчук, І.Плющ, В.Бабич, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, П.Таланчук. У першому турі найбільшу кількість голосів набрали Л.Кравчук (37,68%) та Л.Кучма (31,25%). У другому турі виборів 10 липня за Л.Кучму проголосувало 14 млн.660 тис. виборців (52%), а за Л.Кравчука - 12 млн. 100 тис. (45%) виборців. Відбулася перемога "Сходу" над "Заходом", "нової" еліти над "старою" [5,с.61].
Сам Л.Кучма визнав, що Південь і Схід, які забезпечили йому перемогу, "голосували не стільки за мене, скільки за зміни в політичному та економічному житті" [4,с.84]. Головними чинниками, які вплинули на результати виборів, були тяжке соціально-економічне становище і перманентні конфлікти у верхніх ешелонах влади.
Л.Кучма від самого початку свого президентства намагався протистояти намаганням парламентської еліти послабити повноваження Президента і посилити Верховну владу.
Перші суттєві кроки у своїй діяльності новообраний Президент зробив саме на шляху зміцнення і реформування системи влади. З метою недопущення конфліктів між окремими гілками влади уже 19 липня 1994 р. Л.Кучма, О.Мороз та прем'єр-міністр В.Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої Конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі сторін. Представники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися розв'язати питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу. [6,с.98] Проти президентської ініціативи виступають депутати Верховної Ради.
У вересні 1994 р. Л.Кучма видає Указ про створення Ради регіонів, "з метою проведення взаємних консультацій, вироблення узгоджених проектів рішень з найбільш важливих проблем економічної та соціальної сфери, з питань, що виникають у відносинах між центральними і місцевими органами місцевого самоврядування". До складу цієї Ради увійшли голови обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів, віце-прем'єр уряду Республіки Крим. Очолив її Президент України, його заступником став прем'єр-міністр. Це був важливий крок у справі взаємодії гілок влади на всіх вертикалях, пов'язаний з подальшою демократизацією влади, встановленням тіснішого зв'язку з регіонами, чіткішим врахуванням їх інтересів, запобіганням можливих конфліктів типу "центр - регіони" [2,с.110].
Наступним кроком у побудові взаємовідносин між гілками влади став проект конституційного закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" винесений на розгляд Верховної Ради Л.Кучмою у грудні 1994р. Закон був аргументований тим, що в Україні давно назріло питання про чіткий розподіл влади і припинення недоречної конкуренції різних її гілок. Згідно з проектом Верховна Рада має займатися законодавчим процесом, а Президент - здійснювати виконавчо-розпорядчі. Проект торкався самих основ Конституції 1978 р., побудованої, як і усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.
Відповідно до цього документа Верховна Рада повинна була віддати Президенту істотну частину владних повноважень, тобто наповнити реальним змістом внесену в Конституцію в 1991р. статтю про запровадження посади Президента як глави держави і глави виконавчої влади. Зрозуміло що така пропозиція не могла не викликати політичного конфлікту, адже мова йшла про владу, про законодавчий розподіл її між основними гілками. Тому значна частина депутатів не підтримувала даний законопроект і намагалася гальмувати його прийняття.
За оцінкою тодішнього Голови Верховної Ради О.Мороза, цей законопроект, названий "малим конституційним проектом", до краю загострив політичну боротьбу в суспільстві, особливо всередині Верховної Ради. Але все ж після тривалих і гострих дискусій 18 травня 1995р. Верховна Рада прийняла закон "Про державну владу й місцеве самоврядування". Закон введено у систему правових актів, що визначають конституційний лад України. Відповідно до нього Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він також очолював й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Органами державної влади від обласного до районного рівнів ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження і затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавалися держадміністраціям. Таким чином, з прийняттям цього Закону істотно змінювалась форма правління в республіці, оскільки змінювалась організація верховної державної влади, її центральних органів, компетенція і порядок утворення цих органів. Форма правління в Україні стала наближатися до президентської республіки, оскільки така форма характеризується, в першу чергу тим, що обраний глава держави одночасно є главою уряду, який він і сам формує [7,с.184; 8].
Прийняття цього Закону одразу ж призвело до нової кризової ситуації. Закон було прийнято більшістю голосів, а не 2/3 голосів як це вимагала Конституція. Знову постало питання розподілу владних повноважень між гілками влади. Під загрозою опиняється і інститут президентства в Україні. Вихід зі складної ситуації політики вбачали у підписанні конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою до прийняття нової Конституції.
Л.Кучма вважає, що парламент погодився на прийняття конституційної угоди між Президентом та Верховною Радою після його Указу про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Раді, прийнятого 31 травня 1995 р. У даному випадку Президент зумів утримати ініціативу у своїх руках.
На противагу пропозиції про конституційний договір