8 червня 1995 р. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і глава виконавчої влади, з іншого боку, уклали Конституційний договір "Про основні засади організацій та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Однім з головних завдань конституційного договору є реформування державної влади на засадах чіткого розподілу функцій між її законодавчою і виконавчою гілками як необхідної передумови подолання економічної, соціальної та конституційної кризи.

За думкою багатьох політиків ця угода стала компромісною між гілками законодавчої та виконавчої гілками влади, дала можливість інтенсивно працювати над новою Конституцією України. Але вже через декілька тижнів між законодавчою владою і Президентом України виникає конфлікт з приводу звільнення парламентом Генерального прокурора Владислава Дацюка. Верховна Рада та її голова О.Мороз порушили 44 статтю договору за якою призначення і звільнення Генерального прокурора відбувається тільки Президентом України.

При укладенні Договору сторони дійшли згоди, що на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюватимуться на засадах, визначених законом "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" від 18 травня 1995 р., про який вже говорилося вище. У Договорі зазначалося, що положення чинної Конституції діють лише в частині, що узгоджувалась із зазначеним Договором (ст.61).

У Конституційному договорі вказувалось, що вся повнота влади належить народові, який є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо - шляхом референдумів, так і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування (ст.2). Державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.3). Єдиним органом законодавчої влади визнавалася Верховна Рада України, виконавчої - Президент України, який здійснює її через очолюваний ним уряд - Кабінет Міністрів України та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади (ст.13,22,24). Судову владу в Україні здійснюють лише суди, систему яких складають Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди.

Конституційний договір також визначав структуру, компетенцію, форми діяльності зазначених державних органів, а також місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в Україні. Утворювалась система органів місцевих державних адміністрацій, які підпорядковувались по вертикалі знизу вгору, аж до Президента України. Обласні і районні ради знову були позбавлені права мати виконавчі органи [9].

Таким чином, Конституційний договір означав законодавче закріплення принципу розподілу влад, значно посилював виконавчу владу і позиції Президента. У глибокому і затяжному конфлікті з Верховною Радою з приводу владних повноважень Президент здобув перемогу. Сам Л. Кучма оцінював цей Договір як такий, що вивів державу з конституційної кризи. За оцінками визначних юристів, Конституційний договір не вирішував кардинально державно-правових проблем, але надавав змогу тимчасово уникнути конфронтації між законодавчою та виконавчою владами. Опоненти Конституційного договору, особливо з лівого табору, вважали його негативним явищем в історії українського парламентаризму, таким, який згорнув права законодавчої влади. В.Зайцев вважає що конституційний договір не вирішив головної проблеми - суперечності між виконавчою та законодавчою владами. Таким чином, у суспільстві неоднозначно оцінювали конституційний договір. Але важливим моментом було те, що конституційний процес набрав оберти. Діюча Конституція 1978 р. не могла вирішити політичні протиріччя. С самого початку проголошення незалежності виникає необхідність прийняття нової Конституції яка б окреслила ключових орієнтири реформування українського суспільства, створила правове підґрунтя розв'язання кардинальних проблем виробництва, влади та власності.

Конституційний процес розпочався в Україні з проголошенням Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990р. А створена 24 жовтня 1990р. Верховною Радою Конституційна комісія (Комісія з розробки нової Конституції України) у складі 59 осіб під головуванням Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука розпочала етап розробки концепції нової Конституції. Проблема розподілу законодавчої влади виявилася в роботі комісії найбільш складною. Більшість депутатів заперечували норми, які приводили до створення сильної гілки виконавчої влади, намагалися зберегти за парламентом основні владні повноваження. Проект Конституції було винесено на всенародне одговорення 1 липня 1992 р. За цим проектом Україна ставала президентською республікою з двопалатним парламентом. Президент є Главою держави і виконавчої влади [10, арк.57].

До проекту було запропоновано більше 47 тисяч поправок, доповнень, заперечень. Велика кількість з них була врахована в остаточному його тексті. Були розроблені й альтернативні проекти. Нарешті, 26 жовтня 1993р. було оприлюднено новий проект Конституції, який теж викликав досить гострі дискусії. В центрі полеміки опинились питання державного устрою (проблема федералізації), розподілу влад місцевого самоврядування, структури представницького органу, ринкової економіки та приватної власності.

Досить суттєві розходження виникли і з приводу органу, який мав прийняти нову Конституцію. Виявилося аж чотири точки зору: перша - Верховна Рада; друга - референдум; третя - Конституційна асамблея (спеціальний створений для цього орган); четверта - Верховна Рада і референдум [2, с.116].

Проте Верховна Рада не затвердила жоден з запропонованих проектів Конституції. Це можна пояснити, перш за все, певною непослідовністю органів влади у здійсненні процесів реформування, боротьбою навколо прийняття Основного Закону