Земельне питання зовсім не випадково було одним із головних елементів державницької ідеології періоду Гетьманату. П. Скоропадський та його найближче оточення прекрасно усвідомлювали, що саме міцна та економічно стабільна селянська землевласницька верства становить опору уряду. І, що найголовніше, уряд не самоусувався від наслідків цієї реформи, навпаки - цілковиту відповідальність за її проведення він брав на себе [9, с.218]. Підтвердженням такої політики уряду стало створення спеціальних земельних комісій для вирішення спірних питань землевласності та землекористування. Головними обов'язками цих органів було ведення справ з купівлі та продажу землі, тимчасове управління сільськогосподарськими маєтками, сприяння розвитку сільського господарства на місцевому рівні. Діяльність регіональних земельних комісій контролював безпосередньо міністр земельних справ.

Поруч із проведенням земельної реформи уряд жорстко контролював товарообіг зерна та інших сільськогосподарських продуктів в межах держави. Доволі часто ці ухвали були досить непопулярними серед підприємців та землевласників. Так, наприкінці травня уряд проголосив вільну торгівлю хлібом та ін. продуктами. Водночас встановлювалася державна монополія та тверді ціни на хліб. У липні був оголошений закон, за яким весь обсяг харчового і кормового зерна врожаю 1918 р. надходив у розпорядження держави і міг відчужуватися державними продовольчими установами. Кожен власник мав доповідати про кількість і місце зберігання його запасів, про число осіб, яких він утримував, про кількість худоби і десятин посіву. Всі надлишки належало здавати державі у встановлені строки за визначеними твердими цінами. У тих, хто ухилявся від здавання хліба він вилучався за цінами, нижчими від встановлених на 30-50 %.

Перш ніж засуджувати таку політику гетьманського уряду, варто відзначити два моменти: по-перше, за вилучений надлишок хлібу власник все ж отримував відшкодування, хоч і не за ринковими цінами, подруге, вилучений хліб йшов на виконання умов Брест-Литовської угоди, яку, до речі, підписали діячі доби Центральної Ради. Тому критикувати уряд П. Скоропадського в одноосібному порядку не зовсім об'єктивно. Крім того, ряд нормативно-правових документів свідчить, що у період Гетьманату були чітко визначені зобов'язання України перед союзниками. Так, 10 серпня була підписана нова торгова угода, яка передбачала, що 65 % хліба залишалися для внутрішнього споживання і 35 % йшло на експорт [10, с.84]. 28 вересня Рада Міністрів ухвалила закон про збільшення кредиту для внутрішнього споживання з 45 млн крб. до 430 млн крб., фактично на заготівлю хліба уряд збільшив асигнування на 385 млн крб.

Таким чином, весь цей комплекс соціально-економічних заходів для вирішення земельного питання був орієнтований на реалізацію державної ідеології, спрямованої на підтримку землевласницької верстви.

Іншою важливою складовою державницької ідеології України доби гетьманської держави була реалізація військових реформ. Якщо точніше - це був цілий комплекс правових заходів та відповідної практичної діяльності, спрямованих на відновлення повністю зруйнованої за доби Центральної Ради армії та флоту. Впродовж травня 1918 р. йшло активне формування та реорганізація основних підрозділів військового відомства Української Держави. 30 травня був затверджений текст військової присяги. Згідно з планами гетьмана П. Скоропадського армія мала налічувати 310 тис. вояків, у тому числі 175 генералів, 15 тисяч старшин та 3 тисячі військових урядовців [11, с.161]. Армія мала складатися із постійного війська та народного резерву. Військовий призов до української армії мав починатися з 19 років шляхом жеребкування. Окремо передбачалася служба без жеребкування, своєрідне контрактне військо (охотники). Строк служби коливався від 2 до 3 років в залежності від роду військ. Військовослужбовці позбавлялися активного виборчого права, їм заборонялося вступати до партій, товариств, брати участь у маніфестаціях та демонстраціях.

Хоча у напрямку військової державної політики гетьманські урядовці зіштовхнулися з опором німецького військового командування, яке у статусі союзників перебувало на території України. У принципі, це й не дивно, Німеччині та Австро-Угорщині не потрібна була боєздатна українська армія, оскільки їхні стратегічні плани передбачали за Україною колоніальний чи напівколоніальний статус. Доречним буде нагадати, що війська зазначених країн були введені на територію України відповідно до умов Брест-Литовського договору. З огляду на обставини, П. Скоропадський змушений був зважати на їх позицію. Попри певне коригування реформ, зважаючи на геополітичні обставини, гетьман не залишив ідеї формування боєздатного війська. Зрештою, військове будівництво значно активізувалося після революції у Німеччині.

Говорячи про військове будівництво, варто звернути увагу на кілька показових сюжетів. Згідно із задумами уряду в Україні планувалося організувати три Київські, дві Одеські, Чугуївську та Єлисаветградсь- ку юнацькі військові школи. Окремо формувалася Миколаївська гардемаринська школа. Фактично йшлося про формування професійної військової еліти, яка мала у подальшому стати основою армії Української Держави. Окремою постановою наприкінці вересня 1918 р. в Одесі була створена спеціальна міністерська комісія, яка мала збирати, систематизувати та аналізувати матеріали щодо війни 1914-1917 рр. Всі ці відомості були необхідними для визначення практичних рекомендацій щодо устрою майбутньої армії, для характеристики основних напрямків розвитку тогочасних військових сил провідних європейських країн та для перейняття військового досвіду останньої війни. Комісія мала діяти до 31 грудня 1920 р.

Окремою постановою (30 листопада)