Поруч з активним формуванням сухопутних військ, гетьманський уряд приділяв надзвичайну увагу і організації Військово-морських сил. Відповідно до планів П. Скоропадського морський державний кордон України мав стати міцним та надійним рубежем країни, який одночасно мав пов'язувати державу з іншими країнами світу. Знов ж таки, попри протидію союзників, уряд розпочав ряд послідовних заходів для виконання поставленої мети. 10-16 червня у розпорядження Чорноморського флоту було асигновано 4 млн 300 тисяч крб. для виконання невідкладних заходів. Серед виключно військових завдань передбачалася реконструкція Одеського порту та його інфраструктури. Взагалі впродовж існування Української Держави на потреби флоту, берегової лінії укріплень, порти, суднобудівні та судноремонтні заводи було виділено близько 24 млн крб. [9, с.556-557]. Частина цих коштів була витрачена на утримання особового складу. Окремо статтею передбачалися кошти на підняття затоплених кораблів (наприклад, лінкору „Імператриця Марія" та міноносця „Гнівний").

Завдяки активним заходам наприкінці листопада були частково відновлені Миколаївський, Одеський, Севастопольський, Маріупольський порти, на судоремонтних заводах Миколаєва будувалися 5 крейсерів та броненосців, 8 підводних човнів та близько 20 катерів. Частина з них була здана в експлуатацію. Зокрема, під час евакуації англо-французького десанту у квітні 1919 р. з території України були виведено близько 20 боєздатних кораблів.

Іншим пріоритетним напрямком реалізації державницької ідеї у період Гетьманату була культурно- освітня сфера. На відміну від попереднього уряду Центральної Ради, всі заходи гетьманського уряду відрізнялися не „революційною соціалістичною демагогією", а мали характер цілеспрямованої політики. І варто відзначити, що вони давали реальні позитивні результати, незважаючи на доволі складні внутрішньо- та зовнішньополітичні обставини.

У травні 1918 р. до Києва прибув В. Вернадський, який очолив спеціальну комісію, що розробляла проект заснування Української Академії наук. До складу комісії увійшли найкращі науковці відповідних галузей досліджень. Серед них були: Д. Багалій, М. Василенко, Ф. Вовк, М. Грушевський, Д. Дорошенко, Б. Кістяківський, В. Палладін, О. Сперанський та ін. Головним завданням Академії було зосередження навколо установи провідних наукових кіл країни. 26 липня був ухвалений закон, який підписали Ф. Лизогуб та М. Василенко про асигнування 200 тисяч крб. на початкові витрати для її організації. 6 листопада на утримання Академії було виділено додатково 889 тисяч крб. [12, с.106]. 14 листопада перший склад Академії призначив безпосередньо П. Скоропадський. До нього увійшли: Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров (історико-філологічні науки), В. Вернадський, С. Тимошенко, М. Кащенко, П. Тутковський (фізико- математичні науки), М. Туган-Барановстький, Ф. Тарановський, В. Косинський та О. Левицький (соціальні науки) [9, с.419-420].

Фактично ця установа мала стати координуючим центром розвитку вітчизняної науки. Пріоритетними галузями дослідження були визначені: історія, географія, економіка, статистика, мова. Фінансування відбувалося в першу чергу з державної скарбниці, дозволялися громадські та приватні пожертвування, була передбачена можливість прибутків від видань самої Академії.

Окрему увагу уряд Української Держави приділяв вищій школі. До приходу П. Скоропадського на території України функціонували п'ять університетів: Львівський, Чернівецький, Київський, Харківський, Новоросійський. Всього на той час налічувалося дев'ятнадцять вищих навчальних закладів, у яких навчалося 26,7 тисяч студентів. Завдяки заходам гетьманського уряду було засновано ще два університети у Києві та Кам'янці-Подільському. Щоправда Київський народний університет був заснований ще 5 жовтня

р., тобто за часів уряду Центральної Ради у складі трьох факультетів. За Гетьманату з 1 липня

р. він був перейменований у Київський державний український університет та додатково відкритий четвертий медичний факультет. На утримання вищої школи лише у липні 1918 р. уряд загалом виділив 1 млн 283 тис. крб. Варто відзначити, що державна допомога мала постійний, а не разовий характер. Так, впродовж жовтня-листопада 1918 р. на підвищення платні вчителям було виділено 28 млн 918 тис. крб. До речі, фінансова підтримка надавалася не лише державним закладам освіти, а й комерційним. Окремою постановою від вересня 1918 р. при всіх університетських медичних факультетах були відкриті окремі кафедри бактеріології. За прослуховування лекцій у вищих державних закладах освіти встановлювалася основна (250 крб. на рік) та додаткова платня. На медичному та фізико-математичному факультетах, де проводилися лабораторні досліди та заняття додаткова оплата встановлювалася у 100 крб. на рік. При цьому університети мали право зменшувати оплату на 20 % для окремих категорій студентів.

Аналізуючи управління системою загальноосвітніх шкіл, зазначимо, що тут так само проводився ряд реформ. У липні постановою уряду було засновано нижчу початкову школу. У школах вводилися обов'язкові предмети з українознавства. Для незаможної категорії учнів середніх шкіл уряд запровадив 350 стипендій розміром 220 крб. на рік. На утримання початкових та середніх шкіл було виділено близько 4 млн крб. На державний баланс уряд прийняв впродовж вересня-жовтня 40 чоловічих гімназій, 10 реальних шкіл та 24 притулки для сиріт. Для прикладу, у 1917 р. на території України функціонувало 568 загальноосвітніх шкіл, у період Гетьманату цей показник сягнув 836.

Для підвищення кваліфікації вчителів шкіл уряд за свій кошт організував шеститижневі обов'язкові курси українознавства, які пройшло 48 тисяч вчителів [8, с.20]. З вересня 1918 р. у вчительських семінаріях вводилися додаткові предмети: педагогіка, методика, геометрія, алгебра, всесвітня історія, історія України, географія,