УДК 94 (477.7)"18/19"

О. М. Приймак

СОЦІАЛЬНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОЇ СЕЛЯНСЬКОЇ ОБЩИНИ НАПРИКІНЦІ ХІХ - ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Стаття присвячена питанню соціальної трансформації південноукраїнської селянської общини наприкінці ХІХ - початку ХХ століть. Вона містить у собі аналіз ґенези поземельних, соціально-економічних та спільніших відносин в общині внаслідок зміни курсу аграрної політики. В статті приділено також увагу трансформації соціального простору південноукраїнського села на рубежі ХІХ - ХХ століть. Ключові слова: селянство, селянська община, сільський схід, соціальна трансформація, соціальна спільність, аграрна реформа, соціально-економічні відносини.

Останнім часом в системі наукових знань все більшої ваги набувають дослідження суміжного характеру. Серед останніх окреме місце належить роботам, що знаходяться на межі історичних наук та галузевих соціологій, а саме соціальної історії, історії селянства, історичної соціології, соціології села. Саме до цієї групи належить тема соціальної трансформації історичних форм самоорганізації суспільства.

Селянська община, як інститут та спільність, виступає предметом наукового дослідження соціальної історії. Аналіз її соціальної місії, функцій, норм, цінностей, внутрішньої організації, стилів когнітивної поведінки окремих груп селян матиме більш високий рівень ефективності, якщо буде проведений не лише за допомогою історичних, а й соціологічних методів наукового пізнання. Такий підхід уможливить розкриття сутності та змісту соціальних процесів, що відбувалися у такий складний для общини період як друга половина ХІХ - початок ХХ століття. Важливим, в цьому контексті, має стати пошук та характеристика як загальних тенденцій соціальної трансформації останньої, так і окремого регіонального різновиду - південноукраїнської сільської громади.

Мета статті полягає у розкритті питань соціальної трансформації селянської общини Півдня України наприкінці ХІХ - початку ХХ століття.

Слід також зауважити, що досліджувана в цій статті проблема не отримала достатньої уваги з боку науковців. Інформація про південноукраїнську общину, що міститься в історичній та соціологічній літературі, є поверховою. Серед дореволюційних видань, в цьому контексті слід виділити дві роботи: І.В. Моз- жухіна та А.А Ізмайлова. "Південний степовий регіон, - визначив перший дослідник, - тобто губернії Таврійська, Катеринославська та Херсонська мають високі покажчики закріплення надільної землі, що пов'язано зі слабкістю общинних традицій" [1, с.4]. У змісті роботи другого автора знаходимо ще й такі рядки: "... регіон позитивно відрізняється від інших тим, що общини на його території мають значні капітали та не відзначаються наявністю усталених традицій" [2, с.7].

Аналогічні положення можна зустріти й у змісті монографій радянських істориків А.М. Анфімова,

О. Кучумової, С.М. Сідельникова. Але в той час серед науковців закріпилася думка, висловлена

М. Дубровським: "Хоча покажчики виходу з общини на Півдні України й були найвищими в роки Столи- пінської реформи, вона не була остаточно знищена. Община в регіоні зачаїлася, завмерла" [3, с.167].

Певною мірою ситуація змінилася з виходом у світ в 1992 році класичної монографії П.Н. Зирянова. Вперше в історіографії автор акцентував увагу читача не на проблемах реформування аграрних відносин, а на процесах в сільській общині, що відбувалися внаслідок реалізації реформи П.А. Столипіна. Разом з цим, так як об'єктом дослідження П.Н. Зирянова була община Європейської частини Росії, стан її південноукраїнського різновиду отримав незначної уваги. Науковець відзначив лише те, що на території Південних губерній община була слабкою й не мала глибинних традицій існування та стійко кланової структури як в Росії [4, с.216]. Інший науковець професор А.І. Карагодін, також відзначав, що на Півдні України на початку ХХ століття у класичному вигляді община збереглася лише в поселеннях колишніх державних селян [5, с.96].

Тобто питання соціальної трансформації південноукраїнської общини є на сьогодні майже не розкритим. Вирішення його, на нашу думку, можливе при залученні наукового доробку таких дослідників соціальних систем як Е. Дюркгейма, М. Вебера, Е. та К. Пінчот, П. Сорокіна, Б. Миронова та інших.

Наприкінці ХІХ століття община являла собою сусідську організацію дрібних безпосередніх виробників. Напередодні Столипінської реформи загальна площа надільного землеволодіння на Півдні України складала 6639322 десятин, що становило 40% земель регіону. В той же час аналогічний показник по Російській імперії дорівнював 49%. У регіоні налічувалося 4344 общини, що складалися з 697997 дворів [6, с.29]. Крім того у 370 общин регіону, не в надільній, а у приватній власності знаходилося ще 357917 десятин. Значна частина середняків та заможних селян-общинників орендувала казенні та приватновласницькі землі.

Соціальний простір її був достатньо складним та багаторівневим. Вона була одночасно економічним об'єднанням та найнижчою адміністративною одиницею, що дає можливість характеризувати її як державний інститут.

Як адміністративна одиниця община виконувала фіскальні та поліцейські функції. Основними органами її управління були сход, в який входили мешканці поселення та виборча адміністрація, що склада- лася зі старости, соцького та десятників. На сході вирішувалися питання про переділ землі, розподіл повинностей, та складання клопотань до вищих інстанцій. Регулювання внутрішньообщинних відносин відбувалося на засадах накопиченого досвіду, що знайшов відображення у звичаєвому праві. У таких умовах окремий селянин-общинник не мав права вільно розпоряджатися наділом. Продаж, заклад під заставу, здача в оренду чи передання у спадщину останнього не могли бути виконані селянином без дозволу мирського сходу.

Разом з цим, існування інституту земських начальників створило умови для втручання адміністрації у внутрішньообщинні справи. Невеликий термін існування та відсутність кланової структури в общинах Півдня України дозволили земським