Рівень соціальної інституціоналізації функцій, принципів, цінностей та норм у південноукраїнській селянській общині був нижчим ніж на Правобережжі та в середньому по Україні. Общинна форма господарювання в регіоні існувала тільки в поселеннях колишніх поміщицьких та державних селян. Середній розмір наділу представників цих категорій був у регіоні недостатнім для ведення самостійного господарства. Тому община виступала як інститут соціального захисту селян, як засіб колективного виживання в умовах малоземелля. Цій меті були підпорядковані всі функції общини. Зрівняльний характер наділення землею був однією із головних функцій общини. Розподіл наділів відбувався двома засобами - за ревізькими душами, тобто за кількістю представників чоловічої статті, зареєстрованій останньою десятою ревізією 1856 року, і за наявними душами чоловічої статті, тобто за кількістю приписаних в общині на момент ревізії [5, с.118].

В передреформений період у поселеннях колишніх поміщицьких селян Півдня України розкладка наділів проходила за ревізькими душами. Цей факт був пов'язаний з бажаннями селян зберегти розмір наділу і856 року. Община, таким чином, не брала на себе відповідальність за забезпечення землею новонароджених або прибулих чоловіків.

У більшості поселень колишніх державних селян регіону середній розмір наділу за реформою 1861 року був у 1,5-2 рази вищим, ніж у колишніх поміщицьких. Розподіл земель у представників цієї категорії проходив за наявними душами. Внаслідок такої демократичної розкладки наділ колишніх державних селян зменшився протягом другої половини ХІХ - початку ХХ століття на 36,7% [6, с.34]. Тому на Півдні України наприкінці ХІХ століття в деяких общинах колишніх державних селян була введена змінена наявно-ревізька розкладка.

В Олександрівському повіті перехід до наявно-ревізької розкладки відбувся у 1902 році у селі Санжа- рівці. Протягом другої половини ХіХ століття розмір наділу в цьому селі зменшився з 8 до 3 десятин. Тому на сході було вирішено провести переділ з наданням старожилам по 5 десятин на душу, а новонародженим та прибулим - по 3 десятини [7, с.27]. Тобто, виникнення змішаної системи розкладки наділів було пов'язано з соціально-економічними та господарськими інтересами першопоселенців.

В межах інституціоналізованої практики класичним соціальним принципом селянської общини, був земельний переділ. При цьому часткові або повні переділи земель у другій половині ХІХ - початку ХХ століть відбувалися на Півдні України виключно в общинах колишніх державних селян [8, с.321]. На території Бердянського, Херсонського, Катеринославського, Дніпровського повітів майже всі общини колишніх поміщицьких селян були безпередільними [9, с.67]. В Олександрівському повіті в поселеннях цієї категорії переділи відбувалися у виняткових випадках - з причин переселення або смерті одно общинників. Але у 98% прикладів вони мали частковий характер [10, с.51]. Взагалі, на 1905 рік на Півдні України у без передільному общинному володінні знаходилося 1356800 десятин, що складало 21% від усієї надільної землі. В той же час по Росії ця частка складала 12, 7% [6, с.65].

Соціальний принцип зрівняльної справедливості був закладений общиною і в систему черезсмужжя. Мета останньої полягала у наданні окремим селянам однакової кількості різноякісної землі. На початку ХХ століття черезсмужжя на Півдні України існувало як в общинах колишніх державних, так і в общинах колишніх поміщицьких селян. На початку ХХ століття внаслідок зростання кількості населення, переділів і дрібнення наділів черезсмужжя, особливо в поселеннях колишніх державних селян перетворилось в регіоні у багатомужжя. За даними обстеження селян 1913 року, основна маса селян Бердянського повіту мала у наділі від 5 до 13 смуг, а близько 45 господарств складалося з 41-60 смуг [11, с.38].

Недоліком общинного землеволодіння, особливо в селах колишніх державних селян, було дальнозе- мелля. Середня відстань від поселення до надільної межі на Півдні України наприкінці ХІХ століття дорівнювало 6,5 верстам. В Олександрівському та Катеринославському повітах цей показник сягав 6,2 версти, у Херсонському - 8,6. В материкових повітах Таврійської губернії - 7,5 верст. В окремих селах він був набагато вищим. Дальноземелля у селі Павлівці Мелітопольського повіту дорівнювало 18 верстам, а у Білозірці - 22 [10, с.62].

Крім того, внаслідок порівняно пізнього заселення та господарського освоєння в селянських общинах Півдня України склалася стійка традиція екстенсивного господарювання. Мінеральні та органічні добрива для підвищення якості землі майже не використовувалися. Трипільна система у 1910 році існувала в регіоні лише в 38% общин. В інших 62% селяни застосовували переліг. В умовах низького рівня агрокультури проблема оскудіння общинних земель та зниження врожаїв була в регіоні на початку ХХ століття дуже гострою [4, с.159].

Таким чином, наприкінці ХІХ століття південноукраїнська община зберегла такі класичні функції як адміністративно-регуляторна, соціально-управлінська, господарська, фінансово-податна, правотворча, судова, представницька, соціального призріння, соціалізуюча та релігійна. Але деякі принципи цих функцій втратили провідну роль соціального регулятора відносин в селянській корпорації. Внаслідок чого, вона не була спроможною виконувати завдання, допомагати колективному виживанню селянства. Обмеженість прав на розпорядження наділами, зрівняльний характер їх розподілу, переділи, малоземелля, багато- смужжя та низький рівень обробки ґрунту привели общину до тієї межі, за якою існування її окремих членів за рахунок землеробства було неможливим. Але у класичному вигляді община на