Разом з цим слід додати, що соціально-економічною основою общини було індивідуальне селянське господарство. Якщо в передреформений період економічні потреби общинників у нечорноземній смузі Російської імперії, Лівобережжі і Правобережжі України задовольнялися шляхом зрівняльного розподілу наділів, введенням багатопілля та застосуванням добрив, то на Півдні їх задоволення відбувалося шляхом індивідуалізації господарств. Сам термін "община" використовувався в регіоні лише в офіційній документації. Селяни ж застосовували замість нього визначення "громада", А общинний наділ називали "душовим" або "дворовим" [8, с.47].

Тяжіння до індивідуалізації господарств в общинах колишніх поміщицьких селян простежувалося на Півдні України у переході до без передільного користування та застосування розкладки за ревізькими душами [8, с.54].

У селах колишніх державних селян, особливо на території материкових повітів Таврійської губернії, задоволення потреб у землях окремих господарств проходило окремим шляхом. Під час переділу ближчі до села і кращі за якістю наділи мирський сход за традицією віддавав старожилам. Безкінним, безплужним селянам та новосельцям землі нарізались у віддаленій частині. Велика відстань до наданого миром наділу, можливість оренди сусідніх до нього казенних, приватновласницьких й віддалених общинних земель стали причиною виникнення хуторів-виселків [8, с.97]. Напередодні Столипінської реформи у мелітопольському повіті існувало близько сорока таких хуторів, а у Бердянському - 103. На території останнього лише в общині села Андріївки існувало 5 таких хуторів-виселків, у яких було 198 господарств з 1048 душами чоловічої та 1021 жіночої статі [11, с.29]. Аналогічні поселення у 80-90-х роках ХІХ століття виникли у селах Басані, Богданівці, Петропавлівці, Великому Токмаку, Юзкуні, Новокиївці, Малій Токмачці, Малій Камянці, Преображенні та інших.

У середньому на одне господарство хуторянина-виселенця припадало 37 десятин орної, 4 десятини вигонної землі, 4 коня, 5 корів, 9 голів дрібної рогатої худоби. Тобто, на відміну від дрібно земельних господарств тих общинників, які жили у метрополії, хуторянин мав міцне, зорієнтоване на ринок господарство.

Внаслідок втягнення в сферу капіталістичних відносин південноукраїнське селянство на початку ХХ століття було глибоко розшарованим. Значна його частина втратила залежність від общини - сільська буржуазія (1/5 населення) отримувала головну частину прибутків з посівів, на куплених та орендних землях бідняки (2/5 населення) - від продажу в найми власної робочої сили. Лише середняцтво (2/5 населення) господарювало переважно на власних та орендованих надільних землях.

Вищенаведені зміни були складовими природної соціальної трансформації, що відбувалася в південноукраїнській селянській общині. Інституціональні засади її не зазнали суттєвих змін внаслідок збереження до початку ХХ століття патронажно-общинної моделі соціальної політики уряду. Трансформаційні процеси в самодостатньому соціальному організмі сільської громади торкнулися тільки норм та цінностей життя й лише частково змінили структуру соціальних принципів.

Разом з цим, якісна переорієнтація курсу аграрної політики у 1906 році суттєво прискорила соціальну трансформацію інституціональних засад та функцій селянської общини. Визначну роль в житті південноукраїнської общини відіграв Указ 9. ХІ. 1906 року. За змістом його першої статті господар, який володів надільною землею, отримував можливість закріпити свої смуги в індивідуальну приватну власність. Згідно зі статтею другою в тих общинах, де не було загальних переділів протягом 24 років, за кожним селянином, який подав заяву про бажання перейти до від общинного землеволодіння до приватного, закріплювалися у власності присадибні та орні ділянки, що знаходилися перед цим у постійному користуванні. В общинах, де напередодні реформи відбулися загальні переділи, в індивідуальну приватну власність селянина переходили ті наділи, що були віддані йому сходом у постійне користування. Якщо на відокремлене господарство припадало землі більше, ніж було встановлено сходом під час переділу, то селянин мусив сплатити общині вартість лишків. При цьому остання визначалася початковою викупною ціною [12, с.71]. Тобто Указом 9. ХІ. 1906 року забезпечувалося повне право селянина на приватне володіння колишнім общинним наділом. З одного боку, для збіднілих селян, що не мали можливості вести власне господарство, відкрилася можливість продажу общинних наділів. З другого - заможним господарям створювалися умови для збільшення шляхом купівлі наділів розміру посівної площі. Але при цьому процес мобілізації общинної землі був обмежений Правилами від : серпня 1907 року, за якими селяни мали право сконцентрувати в одному господарстві не більш ніж 6 куплених наділів.

Разом з цим, Указ 9. ХІ. 1906 року був замінений у 1910 році Законом від 14 червня. Процес запровадження індивідуальної приватної власності на общинні землі був з цього моменту прискорений - безпере- дільні общини автоматично переводилися законом на подвірне або індивідуально-приватне правоволо- діння. Крім того, місцева адміністрація отримала широкі повноваження для впливу на процес виходу селян з передільних общин [12, с.105].

Процес закріплення общинних наділів у приватну власність був припинений Законом від 29 травня 1915 року. Головною причиною виникнення останнього стало втягнення Росії до першої світової війни. Таким чином, згідно з етапами еволюції законодавства процес створення на місці общини приватних селянських господарств пройшов дві фази розвитку. Протягом першої - 1906-1910 - роках - політика уряду щодо знищення общинного землеволодіння мала поміркований характер. Закон залишав землевласникам право вибору щодо виходу із общини. З