За роки Столипінської реформи у приватну власність селянами Півдня України було закріплено 2157500 десятин, що становило 36,6% общинного земельного фонду в регіоні. Власниками їх стали 255 тисяч (41, 3%)колишніх селян-общинників. Якщо врахувати ще й той факт, що 49456 наділів в регіоні були закріплені шляхом отримання "посвідчу вальних актів" [13, с.49], то частка відокремлених від общини господарств дорівнювала 54,3%.

Найбільшу кількість процес переходу від общинного до приватного володіння землею охопив у Бердянському та Мелітопольському повітах, тобто там, де показник диференціації селянства був вищим, ніж середній по регіону. На їх території наділи закріпили 24172 (54,7%) та 31354 (63%) селян-общинників. В індивідуальній власності останніх опинилося 215103 (9,8%) та 301197 (51%) десятини надільної землі. При цьому в Бердянському повіті вихід з общини відбувся у 162 селах, тобто 4/5 від усієї кількості поселень колишніх державних та поміщицьких селян [11, с.52]. У Дніпровському та Херсонському повітах частка відокремлених від общини господарств майже дорівнювала середньому покажчику по регіону. Вона складала 41,3% та 48,9% від усієї кількості господарств-общинників. Разом з цим, якщо в Дніпровському повіті селяни закріпили у приватну власність 168140 десятин або 45% общинних земель [10, с.61], то у Херсонському лише 113184 (33%) десятин.

На території досліджуваних повітів Катеринославської губернії перехід від общинного до приватного землеволодіння не став масовим. В цілому за роки Столипінської реформи в Катеринославському та Олександрівському повітах з общин вийшло 39% селян, які закріпили за собою 32% надільної землі.

Внутрішньо надільне землевпорядкування також негативно вплинуло на життя общини. На землях общин на Півдні України виникло 2044055 хуторів та відрубів, що становило 29,7% усієї кількості селянських дворів у 1905 році. їх власникам належало 1847591 десятин, або 85,5% загальної площі ділянкових господарств чи 29,1% общинного земельного фонду в регіоні. При цьому 82,6% таких хуторів та відрубів виникло на закріплених в індивідуальну приватну власність наділах [3, с.312]. Інша ж частина була створена на землях подвірно-спадкових громад і знаходилася, хоч і формально, у колективній власності.

Землевпорядні роботи на території Півдня України проводилися, головним чином, в общинах колишніх державних та поміщицьких селян. Серед колишніх колоністів цей засіб покращення господарства отримав розповсюдження лише у частини болгар та євреїв.

Аграрні перетворення спричинили неоднорідну реакцію з боку різних прошарків південноукраїнського селянства, в тому числі й общинників. Не зважаючи на суттєві втрати надільної землі община в регіоні продовжувала функціонувати як соціальний організм, зберігаючи свої функції, принципи, цінності та норми. Але вона стала не формою колективного опору реформі, а асоціативною спільністю, яка пристосовувалася до нових правил взаємодії з позаобщинним соціальним простором - державною адміністрацією, землевпорядниками, агрономами, хуторянами та відрубниками. Тобто, вона не "зачаїлася", як писав С.М. Дубровський, а поступово трансформувалася. На шляху від "соціальної спільноти" до "соціальної спільності".

У збереженні общинного землеволодіння був зацікавлений, головним чином, середній прошарок селянства, основна частина комерційних та споживчих посівів якого знаходилася на орендованих у односельців наділах. Закріплення у приватну власність і продаж останніх більш заможним селянам приводили до руйнування на Півдні України розвинутої системи внутрішньо надільної оренди. А це, в свою чергу, стало загрозою економічної стабільності середняцьких господарств.

Найпоширенішим засобом збереження надільного фонду на Півдні України була відмова общини у дозволі на вихід. Протягом 1906-1915 років добровільну згоду мирського сходу на закріплення наділу у приватну власність отримали лише 105289 (28%) селян. Інша частина бажаючих вести одноосібне господарство змушена була скористатися допомогою місцевої адміністрації [13, с.183]. При цьому серед створених під час реформи індивідуальних господарств частка примусово виділених з общини була найменшою в Херсонському повіті та материкових повітах Таврійської губернії, де вона коливалась від 63% до 67%. У той же час у Катеринославському та Олександрівському повітах цей показник дорівнював 83% і співпадав з середнім по Європейській Росії [13, с.199].

Показовим у цьому відношенні був випадок, що мав місце у с. Водяному Мелітопольського повіту. Сход відмовив у дозволі 73 бажаючим закріпити наділи у приватну власність, аргументуючи свій вирок наявністю заборгованості за общинні землі. За чотири роки, протягом яких проходило судове розслідування, представники повітової та губернської адміністрації виявили, що ніяких боргів у Водянської общини не має. Вихід з общини відбувся аж у 1913 році. При цьому дозвіл на нього отримали від іншої інстанції - Земського відділу МВС [9, с.127].

Не менш ефективним засобом збереження як надільного фонду так і соціального організму общини був перехід від передільного до подвірно-спадкового користування землею. Правовою основою цього шляху соціальної трансформації стала ст. 40 Указу від 9 листопада 1906 року, згідно якої вихід з подвірно- спадкової общини міг здійснитися лише при згоді всіх членів мирського сходу. Хоча вона й була відмінена Законом від 14 червня 1910 року, але за чотири роки реформи площа подвірного землекористування на Півдні України зросла у сім разів, а на території Катеринославщини - у 36 разів [4, с.129]. Але перехід до подвірного користування мав в общинах регіону короткостроковий характер. Після отримання