багаточисельні озброєні конфлікти, що незабаром перерослі в міжетнічні і міжконфесійні зіткнення. У квітні 1918 р. у прибережних та гірських районах Криму спалахнуло кримськотатарське повстання; особливо запеклі сутички відбувалися між кримськими татарами, греками, росіянами в селах Кучук-Узень, Корбек, Біюк-Ламбат, Сінапне та ін. Свідок і мимовільний учасник цих подій П.М. Врангель (який ледве і сам не потрапив під розстріл) в своїх мемуарах відзначав, що антитатарські настрої особливо були поширені серед деяких верств населення і матросів Чорноморського флоту, а серед ескадронців-татар - російсько- і грекофобські [11, с.279]. За деякими даними, в квітні 1918 р. було вбито більше 200 осіб, знищено майна на суму 2 928 000 крб. [13, с.65]. По словах О.Г. та
Г. Зарубіних, наслідки міжетнічних конфліктів відчувалися ще й на початку 1920-х рр. [13, с.65]. Значна частка караїмського населення, злякана політичним і військовим «беззаконням», була вимушена емігрувати з Криму. Із понад 8 тис. караїмів, що мешкали на півострові в 1914 р., до 1921 р. залишилося лише 3564 осіб [30, с.72-76].
Політична плутанина, соціальна і економічна криза, територіальні втрати Росії в ході війни, і, як наслідок, вступ на півострів військ інтервентів призвели до того, що в травні 1918 р., після завершення окупації Криму германськими військами встало питання про створення органу, в завдання якого входило б керування захопленими територіями. Германські власті, прагнучи забезпечити відносний порядок з метою досягнення своїх економічних, військових і геополітичних цілей, приступили до формування маріонеткового уряду. 25 червня 1918 р. було затверджено Декларацію нового уряду, що отримав назву Кримського крайового. Його главою став командир 1-го Мусульманського корпусу генерал-лейтенант
(М.А.) Сулькевіч. Одним з перших кроків уряду стало встановлення нового порядку взаємин з муніципальними, земськими органами влади і установами місцевого конфесійного самоврядування. Передбачалися вибори в органи місцевого самоврядування (але за цензовим та куріальним| принципами); земські зібрання всіх рівнів і міські думи оголошувалися розпущеними. Свої повноваження до проведення нових виборів зберігали тільки Управи. Обмежувалася свобода друку і зібрань, запроваджувалася цензура (окрім окупаційної). Всі товариства, спілки, комітети і партійні організації Криму зобов'язані були в місячний термін представити свої устави на затвердження в МВС.
11 вересня 1918 р. уряд С. Сулькевіча прийняв постанову про громадянство Криму. Громадянином краю, без національної та релігійної відмінності, могла стати будь-яка особа, народжена на кримській землі, якщо вона своєю працею утримувала себе і свою сім'ю. Придбати ж громадянство міг лише приписаний до станів і громад службовець в державній або громадській установі, що проживав в Криму не менше трьох років і, нарешті, що був судово- і етично непорочній. У цій ситуації статус караїмів-біженців, що у великій кількості прибули на півострів з Трок, Вільно та інших міст, уявлявся досить неозначеним. У програмі ж дій уряду рішення національного питання не передбачалося [11, с.388].
Значну роль в громадському житті кримських караїмів в цей період зіграла Караїмська Національна Рада (КНР), яку було організовано в Євпаторії при Таврійському і Одеському караїмському гахамі (вперше про створення «національно-організаційного бюро», в обов'язки якого входило б вирішення широкого кола питань, йшлося під час виборів караїмського гахама у 1912-1915 рр.) [31, с.96]. Одним головних пунктів в діяльності КНР значився захист караїмських національних інтересів. До складу Ради в 1917-1920 рр. входили такі відомі і впливові караїми, як: голова Ради (а згодом - заступник голови) доктор М.М. Єфет (міський голова Євпаторії в 1913-1917 рр.), член правління євпаторійської караїмської общини М.А. Айваз, уповноважений від євпаторійської караїмської громади Б.М. Єфет, юрист А.Я. Хаджі, адвокат М.С. Кіскачи, С.М. Ходжаш, А.І. Ерінчек, М.І. Авах, А.М. Шакай, М.С. Луцький, Я.В. Ходжаш та ін. [32, арк.82; 33, арк.19].
4 квітня 1920 р. Головнокомандуючим Озброєними силами Півдня Росії та Правителем Півдня Росії було призначено барона П.М. Врангеля. Його уряд на чолі з міністром А.В. Крівошєїним одне з першочергових завдань бачив у зближенні з кримськотатарським лідерами. Проте сам П.М. Врангель виступав проти якої-небудь національної автономії в Криму. Безпосередньо караїмам увага практично не приділялася - виняток становила лише робота спільної комісії, що складалася з членів опікунської ради Євпаторійського караїмського ремісничого училища ім. С.А. Когена і представників командування Добровольчої армії Півдня, яка займалася питаннями, пов'язаними з передачею майстерень училища під потреби фронту. Слід відзначити, що значне число караїмів в цей період залишило територію півострова, прямуючи в еміграцію за кордон.
З остаточним встановленням радянської влади в Криму на початку 1920 р. на території півострова проводилася широкомасштабна антирелігійна політика, яку було обґрунтовано в декреті СНК РСФСР від 5 (23) січня 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Реалізацією цього декрету на місцях займалися спеціально створені відповідні адміністративні органи. У період з 1918 по 1922 рр. СНК і ВЦВК РФСР було видано декілька указів і постанов, що регламентували взаємини держави і церкви. Органи конфесійного самоврядування караїмів і Караїмську Національну Раду було скасовано, а їх майно - націоналізовано. Значну частину караїмських учбових закладів було ліквідовано, а школи і училища, що залишилися - перепрофільовано.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що в період з 1917 по 1920 рр. суспільно-політичний і національно-конфесійний