Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





УДК 94(477)"1919"

УДК 94(477)"1919"

В. В. Ромащенко

ВПЛИВ ЗОВНІШНЬОГО ЧИННИКА НА ДЕРЖАВОТВОРЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ УНР (ПЕРША ПОЛОВИНА 1919 РОКУ)

У статті мова йде про складний процес українського державотворення доби Директорії УНР першої половини 1919 р. Увага акцентується на зовнішньому чиннику, як одному з головних центрів впливу на заходи тодішнього українського політичного проводу щодо розбудови незалежної України. Аналізуються головні засади військового будівництва та його перебіг.

Ключові слова: українське державотворення, Директорія, УНР, військове будівництво, Армія УНР, Головний отаман, Наказний отаман, зовнішній чинник, внутрішня політика, Рада Народних Міністрів.

Актуальність теми запропонованої статті полягає у наявності певних аналогій між проблемами сучасного Українського державотворення з відповідними процесами в одну із трагічних сторінок національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. - добу Директорії УНР. Адже нині, як і у той буремний час українській владі постійно доводиться зіткатися з втручанням зовнішнього чинника у проведенні своєї внутрішньої політики.

Помітним, останнім часом, стає протистояння між деякими державами за підпорядкування України у сферу свого впливу. Географічне положення якої розглядається як вдалий плацдарм для зміцнення своїх позицій у стрімкому процесі глобалізації сучасного світу.

Подібні проблеми поставали і перед політичним проводом УНР. Якому протягом першої половини 1919 р., судилося перетворитися на арену боротьби між Радянською Росією та країнами Антанти.

У сучасних умовах розвитку вітчизняної історичної науки над проблематикою запропонованої теми дослідження працюють В. Солдатенко, В. Верстюк, О. Реєнт, В. Савченко, В. Яблонський [1-5] та ін. їхній науковий доробок проливає світло на перебіг подій державотворчої діяльності Директорії УНР. У свою чергу такі історики, як Я. Тинченко, М. Кравчук, А. Науменко, О. Демчучен [6-9] на сторінках своїх праць особливу увагу приділяють військовому чиннику у цих процесах.

Зі свого боку автор статті прагне внести і свій внесок у висвітлення даного питання. Та на основі аналізу зовнішньополітичного становища УНР першої половини 1919 р. виявити місце і роль її Збройних сил в урядовій діяльності.

Отже, тріумфальний настрій Директорії, як переможця над Гетьманатом П. Скоропадського досить швидко почав відходити на задній план. Перед владою відновленої УНР поставали серйозні проблеми її оборони від зовнішніх загроз.

Так, уже в день капітуляції Німеччини, 11 листопада 1918 р., більшовицький уряд зобов'язав Революційну військову раду (РВР) Російської республіки протягом 10-ти днів підготувати військові сили для походу в Україну. Через два дні з'явилась і офіційна заява ЦВК РСФРР про анулювання Брестського миру, чим ставилось під великий сумнів подальше самостійне існування Української Держави [10, с.162]. Але проведення повномасштабної воєнної кампанії на її території, не дивлячись на те, що на кордоні з Україною більшовики мали значну військову потугу (за підрахунками І. Нагаєвського - 75 тис. [11, с.260], а за - О. Реєнта - 86 тис. війська [3, с.194]) деякий час гальмувалася відсутністю консолідованої позиції серед військового керівництва Радянської Росії. Зокрема Головнокомандуючий її Збройних сил Й. Вацетіс дотримуючись розробленого ним оперативного плану на 1919 р. розглядав українську територію як допоміжний плацдарм у бойових діях проти армії генерала П. Краснова, допускаючи функціонування в Україні у невизначеному майбутньому формуючої у цей час в районі Калуга-Смоленськ-Брянськ Резервної армії у складі трьох стрілецьких дивізій (9-ї, 21 -ї, 23-ї) під командуванням В. Глаголєва. Тоді як авторитетний радянський військовий діяч В. Антонов-Овсієнко наполягав на більш рішучих діях щодо України.

Усе ж таки згодом Й. Вацетіс пішов на деякі поступки, дозволивши своєму опонентові 17 листопада 1918 р. приступити до утворення Групи військ Курського напрямку для безпосереднього оперування на українському просторі. До складу якої передбачалося передати деякі частини Резервної армії, дві українські повстанські дивізії, Московську робітничу дивізію, 43-й робітничий полк, 2-гу Орловську бригаду, два бронепотяги та броневідділення [12, с.138-139]. Для посилення цієї військової формації широкими потоками з Росії надходила зброя, боєприпаси, грошові ресурси. Своєрідною базою для цього угруповання у листопаді був Орловський воєнний округ. Грошове забезпечення покладалось на Курський банк [13, с.376].

Проте не чекаючи остаточного формування Групи військ Курського та на отримання відповідного наказу першими в Україну здійснили своє просування 1-ша та 2-га українські повстанські дивізії. Вже 18 листопада їхніми силами було захоплено Ямпіль, Хутір Михайлівський, ст. Коренево. Не зустрівши на своєму шляху серйозного опору вони просувались далі. Після того як повстанці 2-ї дивізії захопили Суджу, більшовики 28 листопада 1918 р. проголосили тут Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, прикриваючись яким вони продовжили подальше її завоювання.

5 грудня 1918 р. військове з'єднання В. Антонова-Овсієнка поповнилось двома продовольчими полками 8-ї армії, 4-им кавалерійським продовольчим полком, двома полками надзвичайної комісії, п'ятитисячним загоном з Уфи та різного роду інтернаціональними частинами. З урахуванням цих відділів наприкінці грудня загальна кількість військовослужбовців у підпорядкуванні В. Антонова-Овсієнка перевищувала 21 тис. [12, с.162-163].

У цей же час, на територію України проникають перші відділи військового десанту країн Антанти. Місцем базування їхнього 15-тисячного війська стає Одеса.

Військова присутність в Україні інших держав, до того ж ворожих одна одній, відіграла вагомий вплив на політичне життя держави. Тоді як на початковому етапі функціонування нової влади в Україні спостерігалась єдність українських політичних сил. Зокрема формування уряду на чолі з В. Чеховським відбулось за згодою усіх політичних сил, що свого часу були репрезентовані


Сторінки: 1 2 3 4 5