Специфічним є формулювання апріорних посилань щодо етнонаціонального розвитку України, використане Блоком Литвина. Вище вказувалося, що ця політична сила у своїй передвиборній програмі не акцентувала увагу виборця на потребі вироблення спеціальної державної політики у сфері етнонаціональних процесів. Проте, апріорні позиції блоку були сформульовані дещо раніше - у «Маніфесті народного єднання», затвердженому на сьомому позачерговому з'їзді партії 11 лютого 2005 р. У маніфесті наголошувалося: «Донбас і Галичина, Київ і Харків, Крим і Полісся - все це наш спільний дім, переданий у спадок всіма попередніми поколіннями, а люди, що його населяють - така ж неподільна, сформована упродовж років родина, покликана берегти цю неоціненну спадщину, примножувати її красу, багатство і славу і робити все для того, щоб кожній людині і кожній сім'ї жилося в оселі на ім'я «Україна» заможно, просторо і вільно» [31]. У цьому документі, практично підтвердженому діяльністю В.Литвина як спікера ВРУ, фактично йдеться про збереження існуючої практики правового регулювання мовної політики в Україні та відсутність потреби спеціального регулювання статусу російської мови.

Аналіз прямих декларацій політичних партій щодо етнонаціональної політики в Україні слід здійснювати із залученням фактів, які характеризують зміст реальних кроків партій по втіленню проголошених у передвиборних програмах позицій. Одним з об'єктивних показників співставлення задекларованих позицій з реальними кроками є законотворча діяльність та правові ініціативи партій у Верховній Раді України. Після парламентських виборів 2006 р. народними депутатами було розроблено та подано чотири законопроекти, що належать до сфери етнополітики та які пройшли експертизу науково-експертного управління вРу. Три законопроекти були подані від депутатами від Партії регіонів, зокрема це проекти законів України «Про національно-культурні автономії національних меншин України, ініційований В.Г. Харою, «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» та «Про внесення змін до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ініційовані В.В. Колісниченком [32-34] та один законопроект був поданий від депутата фракції Наша Україна О.О.Козаченко - «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо використання в судочинстві мов національних меншин)» [35].

БЮТ, як центр урядової коаліції та джерело урядових ініціатив, мав більше можливостей до інституціоналізації прямих декларацій щодо етнонаціональної політики. Зокрема, 4 лютого 2005 р. було ухвалено урядову програму дій «Назустріч людям», у якій в розділі «Духовність» вказувалося, що Уряд забезпечуватиме «задоволення освітніх та культурних потреб національних меншин України, створення належних умов для відродження, збереження і всебічного розвитку етнічних спільнот, їх національно- культурних традицій; функціонування української мови як державної, вільний розвиток російської та інших мов згідно із законом про мови і Європейською хартією регіональних мов та мов національних меншин» [36]. Незважаючи на те, що програмою передбачалися розробка та реалізація конкретних урядових рішень щодо етнонаціонального розвитку України, ці ідеї залишилися на рівні декларацій. Актуалізовані вдруге, після парламентських виборів 2007 р., вони і під час теперішнього урядування Ю.Тимошенко, залишаються абстракцією для урядової політики.

Після парламентських виборів 2007 р. активізувалася законотворча діяльність Комітету ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 10 членів комітету по 3 народних депутати представляють БЮТ та Партію регіонів, 2 - НСНУ, по 1 - КПУ та Блок Литвина). Зокрема, у розробленій із залученням провідних українських науковців у сфері етнополітики, Концепції державної етнонаціональної політики, підкреслюється, що практичне втілення основних положень цього документу дасть змогу удосконалити законодавство у сфері регулювання міжетнічних відносин, створити умови для консолідації українського народу, утвердити міжетнічну та міжконфесійну згоду в українському суспільстві, забезпечити розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності української нації та національних меншин, оптимальне співвідношення задоволення їх етнокультурних потреб [37]. На нашу думку, дана концепція сприятиме формуванню та підтримці адекватної ієрархії ідентичностей громадян України, у якій на політичний статус може претендувати лише громадянська ідентичність людини, яка у політичному процесі має пріоритет перед усіма іншими ідентичностями, зокрема й етнічною. Європейський досвід моделювання етнонаціональної політики з усією очевидністю доводить, що політика привілеїв для меншостей (етнічних, конфесійних, мовних тощо), прийняття державою ексклюзивних зобов'язань перед ними (правових чи моральних) не вирішує тих вихідних завдань, заради яких ці кроки вживають. Навпаки, подібна ексклюзивність лише провокує напругу й фрагментацію поліетнічних суспільств, перешкоджаючи їх інтеграції на політичному рівні.

Паралельно, на розгляд ВРУ було подано законопроект «Про затвердження Стратегії державної етнонаціональної політики», підготовлений народним депутатом від фракції Партії регіонів М.Папієвим [38]. Таким чином Партія регіонів намагалася відійти від типової для неї тактики актуалізації на парламентському рівні переважно мовних питань та виведення цих проблем на концептуальний рівень. Однак, у законопроекті не знайшли свого відображення такі важливі питання як забезпечення державних гарантій збереження життєвого середовища національних меншин у місцях їх компактного проживання, конкретизація завдань і функцій місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування у реалізації державної етнонаціональної політики, вдосконалення системи освіти мовами національних меншин тощо.

Отже, здійснений аналіз офіційного дискурсу політичних партій України в частині основних проблеми і перспектив етнонаціонального розвитку українського суспільства дозволяє стверджувати, що за своєю суттю, передвиборні програми є прийомом політичної боротьби, який використовується з метою посилення позицій політичної партії у боротьбі за