Ю. І. Щур

НА ШЛЯХУ ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ПОРОЗУМІННЯ: ЕВОЛЮЦІЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ОУН ПІД ВПЛИВОМ ДІЯЛЬНОСТІ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

Вивчення й аналіз накопиченого в минулому досвіду етнонаціонального порозуміння є запорукою розвитку громадського суспільства на сучасному етапі українського державотворення. Ледь не на перше місце тут виходять малодосліджені, або ж донедавна замовчувані сторінки історії нашої країни, зокрема в площині національної терпимості в епоху війн й революцій ХХ ст. Важливість подібних наукових досліджень знайшла розуміння й у вищих ешелонах влади (дивись, зокрема Указ Президента України „Про всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення") [1, с.32-33]. Однією з проблем, що потребує об'єктивного висвітлення є взаємовідносини національних меншин й українського визвольного руху 1940-х років, зокрема на Півдні України.

На сьогоднішній день немає жодного комплексного дослідження із піднятої проблеми. Відношення Організації Українських Націоналістів, як репрезентанта українського визвольного руху у 1940-х рр., до національних меншин досліджується або в загальному контексті діяльності революційного підпілля [2, с.11-15], або ж у відношенні до певної національності й в умовах Західної України [3, с.155-207]. Питома вага досліджень присвячена проблемі україно-польського конфлікту [4]. В певному розрізі, деякі аспекти піднятої проблеми досліджені автором у співавторстві з Р. Забілим [5, с.61-67].

Більше, ніж сучасні дослідники, приділяли увагу проблемі взаємовідносин національних меншин й українського визвольного руху автори із української діаспори. Зокрема, Л. Шанковський у своїй монографії „Похідні групи ОУН" окремо зупинявся на проблемі оформлення етнонаціональної концепції ОУН й участі національних меншин у націоналістичному підпіллі [6]. Дещо зупинявся на проблемі „українського антисемітизму" на Наддніпрянщині під час німецько-радянської війни один з лідерів ОУН Я. Стецько у науковій збірці, присвяченій Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року [7].

Суттєво доповнюють мемуарну й наукову літературу документи ОУН, в яких висвітлено розвиток етнонаціональної концепції від 1941 до 1944 року, що містяться у збірці документів „Українське державотворення" [8] та різноманітних офіціозах ОУН-УПА.

З огляду на вищевказане, на нашу думку, виокремлення етнонаціональної концепції в діяльності ОУН на Півдні України є актуальним. Саме тут політика щодо національних меншин могла проявитися в повній мірі, оскільки цей регіон історично населений представниками багатьох національностей.

Мета пропонованого дослідження полягає у висвітленні політики ОУН, як провідної організації українського визвольного руху, щодо національних меншин в умовах Півдня України у 1940-х рр. Автор простежує еволюцію етнонаціональної концепції від Другого до Третього Великих Зборів ОУН, тобто від початку німецько-радянської війни до її переломного моменту. Саме протягом двох років діяльності ОУН на Наддніпрянщині її етнонаціональна концепція зазнала суттєвих змін.

Про організований національно-визвольний рух на Півдні України можемо говорити від осені 1941 р., коли сюди прибули члени Похідних груп ОУН-р. Самих груп було створено три: Північна, Середня й Південна. Остання й мала на меті створення мережі націоналістичного підпілля в Одеській, Кіровоградській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій, Дніпропетровській областях та на Донбасі [7, с.74-76]. Центр створеного Краєвого Проводу Південноукраїнських земель з усіма референтурами було розміщено у Дніпропетровську. Головою Проводу став З. Матла - „Святослав Вовк", який очолював його до літа 1942 року, коли під тиском німецьких репресій був змушений перенести осідок Проводу до Дніпродзержинська, а сам виїхав за межі області. Після цього краєвим провідником став В. Кук - „Леміш" [9, с.39-40].

Одним з перших питань щодо етнонаціональної політики на українських землях, зайнятих німецькою армією, стало відношення до євреїв. До цієї проблеми оунівці зверталися й у передвоєнні роки, але погодимося з В. В'ятровичем, що „в офіційних документах та публікаціях ОУН міжвоєнного періоду єврейське питання було висвітлено досить скупо" [3, с.167]. По іншому складається на початку 40-х років. В квітні 1941 року у Кракові відбувся ІІ Великий Збір ОУН, де окрім проблеми розколу Організації обговорювалася й програма боротьби за незалежність України в умовах очікуваної війни. В політичних постановах, пункт 17, вказувалося, що, з одного боку, євреї в СРСР є найвідданішою опорою існуючого режиму, з іншого - радянська влада використовує антиєврейські настрої українського населення, щоб відвернути увагу від дійсного „спричинника лиха". Тому ОУН „поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог" [10, с.11]. Продовження цієї тези зустрічаємо у Пропагандивних вказівках Проводу ОУН на випадок війни (травень 1941 р.), де у п.7 йде мова про „московсько-жидівську комуну", „марксизм - жидівську вигадку" тощо [11, с.43].

В середині липня 1941 р., в перші тижні німецько-радянської війни, на конференції ОУН у Львові, зокрема, йшла мова про ворожість євреїв до справи українського державного будівництва й необхідність їх поборювання. В той самий час зазначалося, що „німецький спосіб жидівської справи нам не підходить. Мусимо індивідуально розглядати поодинокі випадки" [12, с.189-190].

Паралельно з цим, крім загальних інструкцій й вказівок для Похідних груп ОУН окреме місце займали перестороги не дати себе втягнути до будь-яких протиєврейських виступів і не допустити до них [7. с.132]. Такий дуалізм у вирішенні єврейського питання, на нашу думку, свідчить про невиробленість етнонаціональної концепції на початку німецько-радянської війни.

Відмітимо, що негативне відношення до єврейства в цілому було викликане значною кількістю представників цієї національності у радянських репресивних (ВЧК-ГПУ-НКВД)