Створення оунівської мережі супроводжувалося складними процесами всередині Організації. Німецькі репресії й арешти провідників ОУН помножені на неочікувані для членів Похідних груп умови роботи на Наддніпрянщині, призвели до формування абсолютно нової політики, в тому числі й етнонаціональної, Організації Українських Націоналістів. Найбільш яскраво це проявилося на багатонаціональному Півдні України.

В офіційному органі Проводу ОУН „Ідея і Чин" було опубліковано вказівки для членства щодо відношення до національних меншин, де, зокрема, зазначалося:

пропагувати ідею української держави на теренах національних меншин;

ліквідувати шовіністичне ставлення до меншин, намагатися приєднати їх до української політичної справи;

ліквідувати прояви шкідливих чужих впливів, зокрема нацистських расистських концепцій й практик;

творити якнайкращі форми щоденного співжиття українців з національними меншинами, нести разом з ними солідарно усі труднощі окупації;

- включити в програму визвольної боротьби життєві потреби всіх жителів України, без огляду на

їх національно-культурну приналежність [14, с.20-21].

Перший голова Крайового Проводу ОУН Центральноукраїнських земель, що розміщувався у Києві, Д. Мирон - „Орлик" підкреслював: „До національних меншин в Україні український націоналізм поставиться так, як вони поставляться до визвольних змагань українського народу" [2, с.13].

У квітні 1942 року еволюція в поглядах на єврейську проблему знайшла своє відображення у офіційній позиції ОУН. У постановах ІІ Конференції ОУН наголошувалося: „Не зважаючи на негативне відношення до жидів як знаряддя московсько-більшовицького імперіалізму вважаємо за недоцільне в сучасний момент міжнародної ситуації брати участь в протижидівських акціях. Щоб не стати сліпим знаряддям у чужих руках і не відвертати уваги мас від головних ворогів". Тоді ж Організація відмовилася від термінів „жидо-большевизм", „московсько-жидівська комуна", що замінено терміном „московський більшовизм" [3, с.186].

Зазначені настанови вповні знайшли відгук серед низових ланок ОУН, які підпорядковувалися Проводу ОУН Південноукраїнських земель. Одним з найбільш потужних було донецьке підпілля, де на травень 1942 р. існували організації майже в кожному місті й найбільших селищах, зокрема шахтарських. Причиною успіху організаторів самостійницького підпілля тут була надзвичайно коректна політика у відношенні до російського та російськомовного населення [15, с.147-48].

Залучити до підпілля представників національних меншин можна було ведучи розумну, виважену, без шовінізму політику, даючи їм (меншинам) зрозуміти, що вони рівні у правах з українцями. В одному з підпільних звітів зазначалося, що „маріупольські греки не цураються українського підпілля, в якому брали активну участь, за що їх особливо гостро переслідувало гестапо, а після повороту большевиків також НКВД" [6, с. 171]. Прихильно до націоналістів ставилися німці, що проживали в Одеській області. Між ними та підпільниками склалися „цілком коректні відносини". Тут же у націоналістичному підпіллі працювали болгари, вірмени, поляки, молдавани [6, с.249, 253].

Толерантне відношення до єврейського населення у окупованих областях України характерно проявилося у діяльності членів ОУН. Провідник Нікопольського міського Проводу ОУН Ф. Вовк (на еміграції - І. Вовчук) у 1998 р. разом з дружиною Є. Шкандель і вчителькою М. Мізіною комісією інституту Яд-Вашем (Ізраїль) за рятування єврейської сім'ї під час окупації визнані Праведниками народів світу [16, с.34-40]. Подібна ситуація була на Запоріжжі, де у с. Вознесенка Мелітопольського району член Окружного Проводу ОУН І. Курило-Кримчак, працюючи старостою села, врятував від неминучої розправи зі сторони німецьких окупантів двох євреїв, які працювали фельдшерами [17, арк.33, 38].

Тут наводимо лише окремі випадки. Самі ж німці, які весь час намагалися спрямувати антибільшовицькі настрої місцевого населення на проведення антиєврейських погромів використовуючи аргумент „євреї - опора більшовизму", відмічали, системність таких явищ. В донесеннях поліції повідомлялося, що на Україні, за винятком окремих випадків, це підбурювання не дало очікуваних результатів. Одне з донесень від Айнзацгруппи Ц, яка діяла в Україні від 12 вересня 1941 р. повідомляло, що „майже ніде населення не було втягнено в дії проти євреїв". В іншому донесенні в першій половині жовтня 1941 р. - „для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу" [18, с.157]. Інша німецька каральна організація, СД, в своєму донесенні з України зазначала, що рух Бандери забезпечує фальшивими паспортами не тільки всіх своїх членів, а також євреїв [18, с.225].

Сама ж ОУН, під впливом роботи на Наддніпрянщині, і Півдні України зокрема, приходить до розуміння, що постанови Першого (1929 р.) та Другого (1941 р.) Зборів Організації не відповідають умовам діяльності в загальноукраїнському обсязі. Незалежно одна від одної оунівські організації Донбасу, Дніпропетровська тощо починають розробку нової концепції націоналістичного руху. Наслідком дворічних дискусій стали Постанови Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН серпня 1943 р. [15, с.147-48], де окрему увагу було присвячено питанню рівноправності національних меншин.

Логічне продовження етнонаціональна концепція, в рамках якої працювали члени ОУН на Півдні України, отримала у листопаді 1943 р., коли було проведено Першу Конференцію Поневолених Народів Східної Європи й Азії [19, с.95]. В роботі конференції брали участь представники 13 національностей: українці, білоруси, грузини, азейбарджанці, вірмени, татари, осетинці, кабардинці, черкеси, башкирці, чуваші, узбеки й казахи. Одним з центральних рішень Конференції було створення Національного Комітету Поневолених Народів, який, по суті, став зав'язком створеного 1946 року на еміграції Антибільшовицького Блоку Народів [20, с.16].

Рівнозначно, Командування Української Повстанської Армії, в складі якої було