УДК 94(161.2)(477)

В. Л. Штефан

ДЕЯКІ АСПЕКТИ СУЧАСНОЇ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

Стаття присвячена одній з трагічних, складних і найболючіших проблем, від вирішення якої залежить доля нації і країни. Автор акцентує увагу на суті процесу русифікації і боротьби проти неї. На основі статистичних даних розглядаються ті позитивні зрушення, що відбулися в Україні в мовній проблемі з часу прийняття Закону "Про мову" і проблеми, які стоять сьогодні перед владою на шляху до повної українізації зрусифікованих українців, засобів масової інформації, освіти. Розглядаються деякі з причин такої ситуації, зокрема: чому ми в даний час не повинні підтримувати двомовність? В чому причина повільності процесу українізації та як може розвиватися ситуація в перспективі?

Ключові слова: мова, мовна політика, нація, регіони, освіта, русифікація, українізація, конфронтація.

Мабуть немає невдячнішої справи, ніж порушувати питання про українську мову в Україні, доля якої сумна і, водночас, героїчна.

Аналіз статистичних даних та публікацій, в яких започатковано розв'язання автором проблеми (див. список використаної літератури), вказують на її актуальність і складність.

Проблема мови для України і українців була і залишається однією з складних і найболючіших, що час від часу загострюється до небезпечних масштабів. Адже без рідної мови неможливе існування самої нації, бо у мові прихований могутній духовний потенціал народу. На жаль, впродовж усього радянського, і не тільки, періоду нашої історії, розвиток української мови придушувався шляхом посиленої русифікації і обмеження української у державно-адміністративному, побутовому і шкільному вжитку. Проти такої політики з 1965 року виступали письменники і вчені, багатьох з яких було репресовано (В. Стуса, В. Мороза, М. Осадчого, В. Чорновола та ін.). Як реакція на репресії виникає „самвидав" - позацензурне нелегальне видання. Символом боротьби за українську мову стала праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація", в якій автор розвінчував політику держави, що намагалася під терміном „інтернаціоналізм" приховувати русифікацію [1]. Комуністична система переслідувала найменше намагання порушувати цю проблему чи то на радіо, у пресі, чи зібраннях. КДБ зафіксувало в 60-80 рр. XX ст. понад шість тисяч таких „незгодних" [2, с.16]. Терміну „русифікація" немає в жодному словнику радянської та пострадянської доби. Рух шестидесятників підхопили українські письменники, які у своїх творах змальовували трагедію рідної мови: І. Світличний, І. Калинець, Т. Мельничук та ін. Рух супротиву русифікації охопив широкі верстви українського народу, став взірцем у боротьбі за утвердження української мови, надав сильний імпульс для широкого міжнародного розголосу проблеми [3, с.12І-158]. В усіх країнах, де масово проживали українці, почався активний рух на захист української мови. Весь світ дізнався про ганебну політику русифікаторів.

Сьогодні у державі створено правову основу функціонування української мови та подальшого її розвитку. Запровадженню української мови сприяє обов'язкове вивчення державної мови в загальноосвітніх навчальних закладах і складання абітурієнтами вступних іспитів (сьогодні тестів) з української мови. Створюється система безперервної мовної освіти, що забезпечує можливість опанувати українську.

Але зроблено далеко не все, що можна і треба зробити. Українська мова титульної, корінної нації, на жаль, ще не стала повно-присутньою в суспільному житті, витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя і міського побуту. Для цього необхідно створити обставини, які робитимуть мову потрібною й престижною для всіх. Зробити це непросто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства. Згідно з останнім переписом населення 70 відсотків назвали рідною мову українську, але в побуті на всі спілкуються нею [4, с.13]. За даними Інституту соціології, лише 37 відсотків громадян розмовляють українською. На Донеччині, де українці становлять 51 відсоток, тільки 12 відсотків школярів навчаються українською мовою, у Донецьку - 6 відсотків, у Єнакієве та Макіївці - 4 відсотки [4, с.17]. В Криму тільки нещодавно почала працювати єдина, поки що, українська гімназія, ледь животіє єдина українська газета „Кримська світлиця" [4, с.31], немає жодного українського теле- чи радіомовлення. Катастрофічне становище з українськими газетами і в Україні в цілому, частка яких знизилась з 66 відсотків у 1990 році до 35 відсотків у 2000 році, журналів - з 90 до 12; українською мовою в ефір виходить біля 18 відсотків телепрограм, а співвідношення українських видань до російських становить 3 до 97 на душу населення [4, с.35]. Річний тираж українських видань у 2004 році склав 28 відсотків (у 1995 році він складав 70 відсотків) [5, с.10, 11]. Та є й позитивні зрушення: 73 відсотки дітей в Україні навчаються українською мовою; у вищих педагогічних вузах майже 90 відсоткам студентів лекції викладають українською мовою [4, с.28].

Престиж мови - величина змінна і в історії відомо чимало випадків піднесення і падіння мов. Це залежить не від самої мови, а від суспільства - носія мови. Про неухильне зростання престижу української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, які з'являються в багатьох країнах світу. У США дуже добре володіють українською мовою 34 відсотка громадян, вихідців з України, у Канаді - 35 відсотків, а в Австралії - 43 відсотка [6, с.105].

Парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості в умовах українсько-російської двомовності й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства. Розпочатий після