справжньому стану речей. У своїх спогадах М.С. Хрущов наводив як приклад секретаря Дніпропетровського та Сталінського обкомів КП(б)У Семена Борисовича Задіонченка (Шимона Боруховича Зайончика), етнічного єврея, що вказував себе як українця [17, с.164-165].

Крім того, запис у графі "національність", навіть якщо він і вірно вказував походження, часто розходився з поглядами та орієнтацією самих представників еліти. Тож дані цієї "національної реєстрації" не є показовими у визначенні ставлення еліти до України, її народу та мови. Значно більше інформації можна знайти, досліджуючи національну ідентичність, мову та погляди окремих діячів владної верхівки УРСР.

Авторитетний дослідник феноменів нації та націоналізму Ентоні Д. Сміт до найважливіших складових національної ідентичності відносив: 1) уявлення про свою історичну територію ("рідний край"); 2) спільні міфи та історичну пам'ять; 3) масову культуру; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; та 5) спільну економіку з можливістю пересуватися в межах національної території [18, с.24]. На жаль, відносно невелика кількість джерел не дозволяє настільки детально виокремити складові національної ідентичності представників номенклатурної еліти, однак розглянути найважливіші її складові - самоідентифіка- цію, мову спілкування, історичну пам'ять - цілком можливо.

Що цікаво, національна ідентичність керівників УРСР була тісно пов'язана з соціальними джерелами формування номенклатурної еліти. Тобто для кожної з 3 головних груп, з яких рекрутувалися члени еліти - партійно-радянської бюрократії, творчої інтелігенції та робітничо-селянської "аристократії" - був характерним свій рівень національної свідомості, свої мовні та культурні вподобання, своє ставлення до України, її народу та історії.

У багатьох представників партійно-радянського керівництва, які були вихідцями з бюрократичної верстви, національна ідентичність зазнала значної трансформації. В першу чергу, це стосувалося етнічних українців, які протягом тривалого часу працювали поза межами УРСР. Д.С. Коротченко, який протягом 1928-1937 рр. перебував на керівній роботі в Росії, погано знав рідну мову. "Коротченко за національністю українець, - згадував М.С. Хрущов, - але українською говорити не може по справжньому. Мова у нього - суржик." [17, с.123]. Інший яскравий представник професійної бюрократії в еліті УРСР - Леонід Брежнєв, який у повоєнні роки очолював партійні організації Запорізької та Дніпропетровської областей, довго не міг "визначитися" з національністю - в особових документах під час роботи в Україні записував "українець", а після від'їзду до Москви перетворився на росіянина. У паспорті, виданому Л.І. Брежнєву 11 червня 1947 р. у Запоріжжі за №637803-IV ЯЛ, він значився українцем [19, с.12]. Підтверджують цей факт і дані українських архівів. У довідці про склад бюро обкомів КП(б)У в 1949 р. Л.І. Брежнєв записаний представником української нації [20, арк.20]. Олексій Федорович Федоров - перший секретар Херсонського (19441949 рр.), Ізмаїльського (1950-1952 рр.) та Житомирського (1952-1957 рр.) обкомів - згадував, що у відповідь на питання про свою національність відповідав "росіянин" та розмовляв російською, хоча насправді вважав себе українцем [21, с.252].

Розмитість національної орієнтації більшої частини українців серед професійних управлінців була досить помітним явищем. Вона була зумовлена кількома причинами.

Першою та основною причиною був вектор національної політики Центру. Після згортання політики коренізації у першій половині 1930-х рр., він був спрямований на боротьбу з "буржуазним націоналізмом". Спроби заявити про національну особливість цілком підпадали під це поняття і придушувалися "на корені". Сумна доля українських націонал-комуністів, винищених у 1930-і рр., слугувала жорстоким прикладом того, до чого може призвести вияв та спроби відстояти українську ідентичність в СРСР. Окремі представники еліти повоєнної України приймали активну участь у розгромі націонал-комунізму. Саме М.С. Хрущов (якому приписують приязне ставлення до України, її мови та культури) на XVIII з'їзді ВКП(б) 1939 р. виголошував: "Український народ з ненавистю ставиться до буржуазних націоналістів, до всіх цих підлих шпигунів любченків, хвиль, затонських та іншої нечисті. Ці недолюдки, покидьки людства прокляті трудящими Радянської України. ... Ми повинні суворо пам'ятати слова великого Сталіна про капіталістичне оточення. Наші успіхи повинні ще більше загострити нашу пильність та відточити нашу зброю для нещадного винищення ворогів" [22, с.169-170]. Після деякого послаблення національного тиску в роки війни (влітку 1942 р. Сталін навіть усунув М.С. Хрущова від українських справ з мотивацією, що він не українець [17, с.450]), боротьба з вираженням національної окремішності відновилася у повоєнні роки.

Другою причиною ерозії української ідентичності серед еліти УРСР було становлення альтернативної ідентичності - радянської. Фактично вона почала формуватися паралельно з утвердженням радянської державності і найбільш закінченого цілісного вигляду набула в концепції "злиття націй та утворення нової історичної спільноти - радянського народу". Про її появу виразно говорив новий постулат, висунутий на VI конгресі Комінтерну у 1928 р.: "СРСР - батьківщина трудящих всіх країн". Особливо активно формування радянської ідентичності (і водночас посилення в ній російського етнічного компоненту) відбувалося у 1941-1945 рр. Війна дала сильний поштовх відродженню російських традицій: до пропагандистського арсеналу були занесені імена російських героїв Олександра Невського, Дмитра Донського, Петра І, Олександра Суворова, Михайла Кутузова; відновлювалися традиційні для російської армії погони, звання, нагороди, гвардійські частини; у 1943 р. відродилося скасоване патріаршество Російської православної церкви [23, с.156-170]. Логічним продовженням у формуванні нової ідентичності стало створення державного гімну СРСР (на заміну національно нейтральному