Внаслідок цілеспрямованої політики з творення нової ідентичності виник новий тип радянської людини". "Це люди, - пише філософ П. Кралюк, - для яких батьківщиною був Радянський Союз. Вони могли прижитися в будь-якій точці "от Москвы до самых до окраин". їхньому світосприйманню відповідали слова однієї популярної пісеньки - "мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз". Для них національність не мала якогось принципового значення, а національні території були такою собі непринциповою екзотикою в однорідному радянському просторі. Мовою спілкування цих людей, звісно, була мова російська. Культурний світ їхній теж був переважно російським, щоправда, в уже скорегованому радянському варіанті" [24].

Самоідентифікація себе як "радянської людини" надавала ряд переваг представникам українського істеблішменту. З одного боку, вона звільняла від підозр в українському націоналізмі, слугувала доказом лояльності. З іншого - у випадку перекидання на роботу за межі УРСР, не потрібно було змінювати мову спілкування та приховувати чи захищати свої національні орієнтації. Тож сприйняття радянської ідентичності позбавляло від багатьох "незручностей", пов'язаних з національним походженням. Відтак формувалися особистості, яких О.П. Довженко влучно охрестив "суржики з начальства".

Фактором, що значно прискорював ерозію української ідентичності серед еліти УРСР, було панівне становище російської мови у політичному житті республіки. Особливо помітним це було в партійному житті КП(б)У. Російською велися протоколи засідань політбюро, оргбюро та секретаріату, пленуми ЦК. Це примушувало переходити на російську навіть україномовних діячів. Як зазначав югославський комуніст Мілован Джилас, який у 1945 р. відвідав Радянську Україну, він та інші члени делегації Югославії були вражені "неукраїнським характером" уряду та помітною русифікацією суспільного життя в УРСР [25, с.88]. Щоденникові записи О.П. Довженка показують, що в наступні роки ситуація аніскільки не змінилася. "Власне кажучи, - написав Олександр Петрович у 1952 р. - українські письменники вже увійшли в суперечність з усім існуючим станом справ у державі. На їхньому боці лише формальна буква Конституції Великого Сталіна. Але Центральний Комітет партії України та Уряд говорить та видає свій офіціоз лише російською мовою і викладання у вузах та десятилітках ведеться також російською. ...становище, яке не має собі подібного, мабуть, у всьому світі, в жодного народу, що поважає себе, і уряду, що поважає свій народ" [26, с.328].

У схожому з українцями становищі виявилися представники єврейської нації. Розгорнута кампанія переслідування "безрідного космополітизму" у відношенні до них набула яскравого антисемітизму, який живився зневажливим ставленням до євреїв самого Сталіна. За свідченнями, наведеними О. Яковлевим, з кінця 1947 р. у роботі міністерства держбезпеки СРСР почала виразно проглядатися тенденція розглядати осіб єврейської національності як потенційних ворогів радянської держави [27, с.101]. Тож ідентичність етнічних євреїв, які займали високі пости у керівництві УРСР та СРСР, зазнавала ще більшої деформації, аніж в українців. У своїх спогадах Л.М. Каганович, торкаючись питання національності, згадує своє походження, лише розповідаючи про дитячі роки, в подальшому обмежуючись фразою про "пролетарський інтернаціоналізм" [28, с.26-28,588]. Однак навіть постійні запевнення в своїй відданості радянським ідеалам та беззаперечне виконання директив Сталіна не рятувало Л.М. Кагановича від підозр вождя. За свідченнями Анастаса Івановича Мікояна - колеги Л.М. Кагановича за політбюро ЦК ВКП(б), Сталін пропонував останньому прийняти участь у засудженні сіонізму та публічно його зректися [29].

Неоднозначною є відповідь на питання про національне походження члена політбюро ЦК КП(б)У, заступника голови РНК (Ради міністрів) та наркома (міністра) закордонних справ УРСР протягом 19441952 рр. Дмитра Захаровича Мануїльського. Радянські біографи старанно обходили це питання у досить детальних життєписах старого більшовика [30; 31; 32, с.794-795; 33, с.400-408]. Сучасні українські історики розділилися у своїх поглядах: частина вважає його українцем [34; 35, с.307], інші - етнічним євреєм [36, с.37]. Сам Д.З. Мануїльський у анкетах вказував себе як українця. Такі дані можна знайти у матеріалах про видатних діячів Компартії Центрального державного архіву громадських об'єднань [37, арк.1], матеріалах особового фонду Д.З. Мануїльського (Ф. 4669) у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління [38, арк.8]. Оточення Мануїльського також сприймало його як українського (на крайній випадок радянського) діяча, і аж ніяк не представника єврейського етносу. За іронічним визначенням Сталіна, Д.З. Мануїльський - "липовий націонал" (тобто українець), на відміну від "нелипового українця" Х.Г. Раковського (русифікованого болгарина) [39, с.198]. М.С. Хрущов писав у своїх спогадах, що Мануїльський - українець і добре володів українською [17, с.572].

Було б неправильним звертати увагу лише на приклади викривлення національної ідентичності серед вихідців з бюрократії та військової еліти. Така деформація була поширеним, але не всезагальним явищем серед професійних управлінців та військової еліти УРСР. Окремі особистості навіть на фоні посилення національного тиску зберігали свою українську окремішність, не забували рідну мову та культуру. Яскравим прикладом може бути генерал-лейтенант В.П. Герасименко (командуючий Київським військовим округом та нарком оборони УРСР у 1944-1945 рр.). За спогадами М.С. Хрущова, Василь Пилипович розмовляв українською. "Бувало, - згадував Микита Сергійович, - приїдеш до Герасименка: "Ну, як Василь Пилипович? Як Ростов?" Я завжди звав його по-українськи, хоча він і російською добре говорив. ... "Та шо Ростов? Ростов клятий ще