стоїть", - відповідає" [17, с.455]. Українське походження та використання рідної мови викликали незадоволення та зневажливе ставлення російських колег-військових, що охрестили його "хохлом" [3, с.353]. Після призначення наркомом оборони УРСР, В.П. Герасименко розгорнув активну діяльність, прагнучи перетворити формальний комісаріат на реальну урядову установу. Хоча цим планам не судилося здійснитися, а оборонне відомство УРСР так і залишилося на папері, В.П. Герасименко бодай намагався втілити їх у життя.
Інший відомий керівник силових структур УРСР - Тимофій Строкач - також вирізнявся ідентичністю та мовою у своєму середовищі. Навіть та обставина, що він зростав уже на Далекому Сході, куди переселилися його батьки в 1899 р., не змінила його ставлення до України. "...Переселяючись в уссурійську тайгу, - писав він про свої дитячі роки, - батько захопив з України і Шевченкового "Кобзаря". Довгими зимовими вечорами мати просила брата Андрія, а згодом і мене, читати вголос "Катерину", "Наймичку або "Причинну". А коли батько, тужачи за рідним краєм, одного разу почав співати "Думи мої, думи мої...", мені здалося, що Тарас Григорович склав цю пісню спеціально для переселенців, для нашого роду Строкачів" [40, с.21]. Щоправда, Україну він розумів лише як радянську республіку і активно боровся проти українських націоналістів на посаді міністра внутрішніх справ УРСР протягом 1946-1953 рр. Однак навіть його запеклі вороги - представники ОУН-УПА - визнавали, що міністр не зрікався свого українського походження та вирізнявся серед русифікованих колег-бюрократів [41, с.997-998].
Ці приклади показують, що і серед русифікованого осередку вихідців з бюрократії в еліті УРСР знаходилися окремі особистості, які зберігали свою ідентичність; є наочним доказом того, що серед владної верхівки повоєнної України були окремі захисники української мови та культури. Однак це - поодинокі випадки, виключення із загальної картини, а виключення, як відомо, лише підтверджують правило.
Головними ж носіями української ідентичності серед еліти УРСР повоєнних років були представники української творчої інтелігенції - О.Є. Корнійчук, П.Г. Тичина, М.П. Бажан та інші видатні діячі мистецтва та науки України. Специфіка їх професійної діяльності - літературна творчість - допомогла їм зберегти свою національну орієнтацію та відстояти її під час переслідування "буржуазного націоналізму". О.Є. Корнійчук, міцно інтегрувавшись до номенклатурної еліти УРСР повоєнних років, не втратив своєї національної орієнтації. Сучасники відмічали негативний вплив на нього приналежності до владної верхівки, коли він сприяв перетворенню Спілки письменників України на "департамент казенної культури", приймав участь у переслідуванні української інтелігенції, став "ідеологічним господарем української літератури" [42, с.437]. Водночас його ставлення до України, її мови та народу не зазнало змін. У своїх "Щоденниках" Олесь Гон - чар залишив спогади про останні дні життя драматурга. "Помирає Корнійчук. - записано 6 травня 1972 р.
Кажуть, агонізує у Феофанії (лікарні під Києвом). оглядаючись у своє життя, визнав, що, може, й не все так було, але як одну з найбільших заслуг своїх вважає виступ на пленумі Спілки в 1944 році. Коли Леонід Соболєв погнав був шовіністичну піну, мовляв, народ, який зазнав окупації, уже неповноцінний, його треба "лікувати"... Корнійчук тоді справді, кажуть, з блиском відповів, дав відсіч заїжджому шовіністові. І ось, бач, не банкети, не кар'єри, не коханки згадались на смертній постелі, а саме цей факт мужності громадянської, слово синівства..." [43, с.113].
М.П. Бажан брав участь у кампанії переслідування "українського буржуазного націоналізму", написавши критичні статті стосовно письменників та істориків УРСР (потім, за спогадами сучасників, він вважав це однією з найбільших помилок у своєму житті) [44-46]. Та ніколи він не забував і не приховував своєї приналежності до української нації. "Який чудовий народ, який я гордий і щасливий, що називаюсь сином цього народу" - написав Микола Платонович у листі 1939 р. під час возз'єднання Західної України з УРСР. Промовистим є й інший його лист, написаний 2 роками пізніше, коли радянські війська залишали Київ. "...Тяжко мені... - говорилося у ньому. - Завтра я покидаю українську землю. Рідної землі не буде під ногами. В серці я її несу і нестиму, скільки житиму. Вірю - Україна моя і буде моєю" [47, с.40,44]. Про чітку національну ідентичність М.П. Бажана свідчить його діяльність під час перебування на посаді заступника з питань культури Голови Раднаркому УРСР у 1943-1949 рр.: участь у створенні правопису літературної української мови; відстоювання інтересів української освіти, науки та театру; розвиток музейної справи в УРСР, зокрема формування "шевченківських фондів" [48, с.112-113].
Перший заступник наркома (1945-1947 рр.), а згодом міністр охорони здоров'я УРСР (1947-1952 рр.)
Лев Іванович Медвєдь - вирізнявся серед своїх колег-міністрів знанням та використанням української мови. Він говорив українською як в особистому спілкуванні, так і в роботі [49; 50, арк.112-116].
Національна ідентичність представників третього соціального джерела формування номенклатурної еліти УРСР - окремих представників робітничо-селянської "аристократії" (Героїв соціалістичної праці, передовиків виробництва) - була досить розмитою, як і у професійних управлінців. У своїх спогадах вони не піднімали питання нації, мови, культури, хоча більшість з них були українцями (наприклад, М.О. Посмітний, М.М. Рябець).
У спогадах П.М. Ангеліної не знайти згадки про її грецьке походження [51]. М.О. Посмітний у 2 книгах "Торжество серпа і молота" та "У чорноморських степах" досить детально розповідає про свої